Я добре пам’ятаю ту стежку, яка починалася від нашого городу й вела вгору, туди, де земля зустрічалася з вечірнім небом. Мені малою здавалося, що варто лише вийти на самий краєчок пагорба, заплющити очі й підняти руку, щоб торкнутися чогось далекого й світлого. Я проводила там майже кожен вільний вечір, коли завершувала всі справи по господарству. Там мені думалося зовсім інакше, спокійніше, ніж у нашому невеликому домі, де завжди панувала тиша, порушувана лише глухим постукуванням дерев’яних милиць.

У нашому містечку мене зазвичай оминали стороною. Хлопці не поспішали кликати на прогулянки чи чекати біля хвіртки, бо знали мого батька. Тато був людиною важкої вдачі, дуже мовчазним, суворим, але водночас дивовижно гарним чоловіком. Мені казали, що я вдалася повністю в нього, перейняла ті самі риси обличчя та темні очі. Після того як моя мама пережила складний період зі здоров’ям, батько взяв на себе всю турботу про нашу невелику родину, працював з ранку до ночі й жодного разу нікому не поскаржився на свою долю.

Місцеві жінки часто заглядалися на нього, бо він залишався міцним і ставним. Хтось навіть намагався передавати через знайомих якісь натяки, мовляв, чоловікові важко самому, навіщо йому все життя доглядати за дружиною, яка потребує постійної уваги. Але батько ніколи не зважав на ці розмови й одразу припиняв подібні натяки. Він завжди поспішав додому після своєї зміни, ніде не затримувався ні на хвилину. Щовечора біля порога його зустрічала мама. Вона важко спиралася на свої милиці, але обов’язково виходила на ґанок, щоб побачити його першою.

Мама пережила непростий період після мого народження. У районній лікарні тоді сказали, що відновлення потребуватиме часу, тому батько возив її в область, купував усе, що радили фахівці, але повністю повернути колишній стан не вдалося. Вона могла пересуватися лише з підтримкою, повільно й обережно роблячи кожен крок.

Якось улітку, коли я підлітком сиділа на кухні й чистила картоплю, я почула їхню розмову в сусідній кімнаті. Мама тоді тихо сказала батькові, що зрозуміє його, якщо він втомився й захоче піти, бо не хоче бути для нього тягарем на все життя. Мені тоді аж дихання перехопило, я завмерла з ножем у руках. Але батько навіть не дав їй договорити. Він просто підійшов, обійняв її за плечі й сказав, що в них росте прекрасна донька, і він ніколи в житті нікуди не піде, бо любить її понад усе.

Коли я підросла й почала розуміти, як саме мама втратила колишній стан здоров’я, мене довгий час не покидали важкі думки. Я думала, що якби я не з’явилася на світ, її життя могло б скластися інакше. Саме тоді я дала собі обіцянку, що ніколи не залишу своїх батьків, буду завжди поруч, щоб допомагати мамі й підтримувати тата, скільки б сил це не вимагало.

Все змінилося того року, коли до нашої місцевої лікарні призначили нового керівника, Валерія Дмитровича. Він приїхав із великого міста разом зі своєю дружиною Зінаїдою Петрівною. Подейкували, що його переведення було пов’язане з непростими обставинами в попередньому місці роботи.

Разом із ними влітку приїхав син Андрій, який навчався в місті й мав проходити практику в нашій лікарні. Поява нового молодого чоловіка викликала неабиякий ажіотаж серед місцевих дівчат. Проте Андрій, на превеликий подив усіх довкола, звернув увагу саме на мене, коли я поверталася з магазину з важкими сумками.

Для мене Андрій став першим справжнім почуттям, яке принесло багато радості, але згодом залишило тривалий слід у серці. Я досі пам’ятаю наші довгі розмови під час вечірніх прогулянок, коли ми годинами ходили околицями й говорили про все на світі.

Він часто розпитував мене про маму, цікавився її станом і обіцяв, що коли закінчить навчання, обов’язково знайде спосіб допомогти або порадить фахівців у місті. Я слухала його, тихо дякувала, але в душі намагалася не будувати марних очікувань.

Час минав швидко, і практика Андрія підійшла до кінця. Напередодні його від’їзду ми зустрілися на нашому пагорбі.

— Я обов’язково буду дзвонити тобі кожні вихідні, — сказав Андрій.

— Місто велике, у тебе там зовсім інше життя, — тихо відповіла я.

— Це нічого не змінює, — заперечив він.

— Добре, я буду чекати новин, — мовила я.

Невдовзі після його від’їзду Валерій Дмитрович разом із дружиною також залишили наше містечко. Тоді я зрозуміла, що Андрій навряд чи знову приїде сюди.

Перші кілька місяців він іноді телефонував, але поступово дзвінки ставали рідшими, а згодом припинилися. У цей час удома ставало дедалі складніше: мама потребувала постійної уваги, батько замкнувся в собі, а я намагалася поєднувати навчання й роботу.

Я почала працювати вихователькою у школі. Мені доручили сьомий клас, який вважався найскладнішим.
Коли я вперше переступила поріг класу, двадцять пар очей миттєво повернулися в мій бік. Я розуміла, що зараз вирішується, як пройдуть наші наступні місяці.

Життя в школі було чітко організованим. Під час самопідготовки в класі часто виникав безлад. Але я вирішила діяти спокійно, без крику.

— Ви вже досить дорослі, — сказала я. — Ми маємо вирішити: або вчимося працювати разом, або діятимемо інакше.

Діти поступово стихли. Це стало початком нашої співпраці.

З часом клас змінився, і колеги почали відзначати покращення. Діти навіть почали називати мене просто Лесею.

Минали роки. Я закінчила інститут і стала вчителем української мови та літератури. Мама вже не могла вести звичний спосіб життя, тому батько повністю взяв на себе турботу про дім. Я підтримувала їх обох.

Одного разу мене запросили до столиці на урочисту церемонію нагородження. Я не хотіла їхати, але директор наполіг.
У великому залі я піднялася на сцену. І раптом серед присутніх я побачила знайоме обличчя.

Я завмерла. Це був він.

Після церемонії ми зустрілися.

— Як ти живеш? — запитав він.

— Усе йде своїм ходом, — відповіла я.

— А твоя родина? —
— Мама вже не поруч із нами, — тихо сказала я. — Я живу з батьком.

Ми довго говорили, згадуючи минуле.

Минув тиждень. Під час уроку до мене зайшла бібліотекарка.

— Там на вході вас чекає чоловік, — сказала вона.

Я вийшла й побачила Андрія з букетом білих хризантем. Він стояв біля входу в школу й чекав мене.