Оксана стояла за касою з тим самим стомленим виразом обличчя, який уже давно став її візитною карткою. Очі мовби промовляли: «Як же ви всі мені набридли».

До каси підійшла літня жінка разом із онучкою. Бабуся складала кілька простих продуктів; дівчинка стояла поруч і дивилася на навколишній світ великими світлими очима, під шапочкою вибивалися м’які кучерики. Оксана на мить застигла: дівчинка була така сама, якою вона сама могла б уявляти свою доньку — ніжна, трохи відчужена, з дивною серйозністю в погляді.

Жінка квапливо зібрала здачу й тихо попрямувала до виходу, а дівчинка мовчки йшла за нею. Старша пані завжди купувала лише найнеобхідніше – молоко, батон, макарони. Очевидно, що на пенсію не розгуляєшся. Оксана кинула ще один погляд і, не втримавшись, поклала в пакет маленьку плитку шоколаду зі стенда зі знижками – для дівчинки. Коли жінка хотіла відмовитися, Оксана лише махнула рукою: «Ні, візьміть. Для малечі».

Через день літня жінка знову з’явилася в магазині – цього разу без онучки. Оксана, яка вже встигла запам’ятати її обличчя, звернулася до неї:

– Ви сьогодні одна? Дитина в садочку?

– Так, – відповіла жінка тихо. – Наталочка сьогодні в садочку. Мені зручніше трішки закупитися поки її немає.

А далі жінка розповіла, що сьогодні роковини за матір’ю онучки і вона не знає, як буде далі, бо здоров’я її підводить.

– Вибачте, що я вам все це розказала, – прошепотіла вона і пішла геть.

Минуло кілька хвиль життя, і фігура цієї родини ставала для Оксани дедалі знайомішою. Вона дізналася, що жінку звати Ганна Петрівна, онучку — Наталочка. Батько дитини залишив родину ще раніше, коли дівчинка була зовсім малою; родичі, які могли б допомогти, жили в іншому місті і не могли взяти на себе турботу про дівча. Ганна Петрівна зробила все, що могла, але пенсія була невеликою, і іноді бракувало навіть найнеобхідніших речей.

Оксана була людиною непростого характеру. Вона виросла в маленькому селищі, де дитинство її не було схильне до ніжності. Батько покинув їх, коли вона була зовсім дитиною; мати, строга й економна, часом говорила їй різко і неввічливо. З раннього віку Оксана вчилася нараховувати кожну копійку, швидко дорослішала. Вона поїхала в обласне місто вчитися в училищі, аби мати дах над головою — і лишилася там назавжди.

Були в її житті й любовні історії, але жодна не закінчилася повноцінною родиною. У молодості трапилося складне випробування: потрібне було зробити дуже важке рішення, через яке в майбутньому в неї не склалося материнство.

Вона не кидала в себе звинувачень – просто прийняла те, що сталося, і далі йшла своїм шляхом.

Вона звикла до самотності, до маленьких радостей, але разом з тим десь у глибині серця горіла мрія: якби була донечка – вона б одягала її в бантики, вела на ранки в садок і пишалася кожним кроком.

Коли ж Ганна Петрівна з Наталкою запросили Оксану на сороковини за Оленкою – на поминальний обід через сорок днів – вона погодилася без вагань. За тим поминальним столом було мало людей: дві сусідки, що приходили іноді допомогти, і сама господиня з тихою донькою в кутку. Наталочка тримала у руках стару ляльку й мовчки гралася, не торкаючись страв.

Оксана присіла поруч.

– Як звати твою ляльку? – тихо запитала вона.

– Оленка, – прошепотіла дівчинка. – Як мама.

– А ти знаєш, – продовжила Оксана м’яко, – що інколи люди, які йдуть звідси, як би посилають нам щось натомість: тепле слово, спогад чи навіть людину. Може, хтось прийде, щоб замінити те, що пішло.

Наталочка підняла очі – великі, блакитні, і дивилася так, ніби щойно отримала важливу підказку.

Того вечора, коли гості пішли, дівчинка підійшла до Оксани й прошепотіла:

– Ти не підеш? Ти залишишся зі мною?

Оксана відчула, як у відповідь щось відгукується всередині. Вона обійняла дитину і, не приховуючи сліз, сказала:

– Я залишуся.

Вони стали ходити в садочок разом, готувати домашні страви, шукати теплі речі для холодних днів. Оксана поступово ввійшла в їхнє життя – спочатку як сусідка, потім як помічниця, а згодом і як найрідніша людина. Вона допомагала з оплатою гуртків, купувала книжки й сукенки на свята, а Наталочка все частіше називала її «мама».

Так несподівано – через крихітну плитку шоколаду, через готовність простягнути руку – перетнулися долі трьох жінок. Оксана, яка колись вважала себе позбавленою тепла, знайшла сенс у тому, щоб давати його іншим. Наталочка отримала материнську прихильність і дім. Ганна Петрівна обнадіялася, що її онучка житиме з люблячою мамою.