– Доню, ви з Тарасом дітей взагалі плануєте? – запитала в Олени мама, коли та вкотре приїхала з чоловіком відвідати батьків у село, і вони вдвох з донькою залишилися за обіднім столом.

– Ой, мамо, будь ласка, давай не будемо про це, – різко відповіла донька.

– Чому? – здивувалася мати. – Ви вже три роки одружені. Пора б подумати про майбутнє.

– Та ми думаємо, мамо! – нервово вигукнула Олена. – Ти думаєш, ми не хочемо? І я, і Тарас тільки про це й мріємо.

– То в чому ж справа, Оленко? Чи ви вважаєте, що ще зарано, треба зачекати? Дивіться, дочекаєтеся.

– Мамо, ми б давно вже когось бавили, – зізналася Олена. – Але в нас поки що не виходить.

– Не зрозуміла… – мати застигла в подиві. – У вас що, проблеми із цим? Майте на увазі, доню, по нашій лінії жодних промахів бути не може. Ти свого Тараса відправ на перевірку, може, у нього щось не так?

– Перевіряли ми його, мамо.

– І що?

– У нього все гаразд.

– Невже з тобою щось? Тоді це нонсенс…

– І зі мною все гаразд, мамо, – відчай прослизнув у голосі Олени. – У нас обох усе, начебто, нормально, але я чомусь не виходить. Отак от.

– Дивно… – Мати уважно подивилася на доньку. – Може, ви щось не так робите?

– Ой, мамо, досить говорити, – Олена нервово зітхнула. – Ми з Тарасом вирішили, що нам поки треба змиритися. Може, це наша доля така?

– Яка ще доля? Придумали теж.

– Ми ще пару років почекаємо, – продовжила донька, – а потім… Ну, ти розумієш. Або взагалі розлучимося з ним.

– Ви що, взагалі?

– А що не так? Ми обоє хочемо, а не можемо.

– А якщо вам когось усиновити? – обережно запропонувала мати.

– Ні, мамо, – категорично сказала донька. – Я спочатку хочу мати свою дитину. І Тарас теж хоче свою. Отакі ми з ним самолюби.

– Та… – Мати з неприхованою жалістю подивилася на доньку. – А я думала, що ви, дивлячись на інших, теж не поспішаєте з цією справою. А у вас, виявляється, не все так просто.

– Ох, мамо, – донька ледь не розплакалася. – Я вже й до гадалки записалася. На днях піду.

– Ти що? – остовпіла мати. – Навіть не думай цього робити! Вони всі до одного пройдисвіти!

– А що робити? Раптом мене хтось наврочив? Або Тараса наврочили. Я вже чого тільки не передумала…

– Так… – Мама задумалася, потім повільно встала зі стільця. – Я дещо пригадала… Ходи-но зі мною.

За хвилину мати й донька стояли на веранді, яка була заставлена старими непотрібними речами.

– Отже, Олено, – рішуче сказала мати, – сьогодні ви з Тарасом ночуватимете тут, на веранді.

– Навіщо? – не второпала Олена. – Тут же спати нема на чому!

– Як це нема на чому? А це що? – Мати кивнула на старий диван, завалений якимись старими кошиками. – Нам зараз треба, поки твій Тарас із батьком пораються з парканом, цей диван розчистити і застелити чистою постільною білизною. Зрозуміло?

– Мамо, навіщо це все? Я хочу спати в теплі, в будинку.

– Тут теж тепло. Якщо що, он обігрівач увімкнете. Але спати ти сьогодні мусиш на цьому дивані, зрозуміло?

– Навіщо, мамо?

– Бо треба! – наполегливо сказала мати. – Слухай мене, доню, і не сперечайся. Ми ж колись на цьому дивані з батьком тебе запланували, так би мовити. Розумієш? І не лише тебе, а всіх вас, п’ятьох. А цей диван нам від бабусі дістався. І в неї дітей була купа.

– Мамо, ти що? – Олена з подивом дивилася на матір. – Ти справді думаєш, що вся справа в дивані? – запитала вона з нервовим смішком.

– Нічого я не думаю, – відрізала серйозна мама. – Але раптом допоможе? Тож сьогодні ви мусите спати тут.

– Мамо… – знову почала заперечувати донька. – Тарас теж не захоче тут спати…

– Мовчи! – перебила її мати. – Придумаєш щось. Скажеш йому, що хочеш тут спати, бо це романтично. Пам’ятаєш, як ви з братом, коли вам було років по шість-вісім, благали нас із батьком, щоб ми дозволили вам тут спати під час грози? І адже нічого ви не боялися. А тепер боїшся.

– Та ж немає ж сьогодні грози.

– А раптом буде? І раптом цей диван одразу згадає, для чого він людям потрібен у цьому житті? Я чомусь упевнена, що цей старий диван усе пам’ятає. Правда, скрипить він сильно. Ну, нічого, я думаю, за одну ніч не розвалиться. Усе зрозуміла?

– Зрозуміла… – раптом засміялася Олена. – А й справді, ми з братиком, з Іванком, благали вас, щоб тут поспати… І вночі нам було так страшно, і водночас цікаво. Пам’ятаю, поки гроза не вщухла, ми так і не змогли заснути. Ой, ото були часи.

Хочете вірте, хочете ні, але через місяць після цієї розмови Олена зателефонувала матері на мобільний і, захлинаючись від щастя і хвилювання, повідомила:

– Мамочко! Я стану мамою!