Моєму синові два з половиною роки. До садка ще не ходить, займаюся з ним вдома. Заняття простенькі та короткі: зібрати квадрати з кольорового картону, скласти кульки у кошик, а кубики у коробку, знайти всіх зайчиків у іграшках, принести тарілку або віддати татові чашку.

Дуже комплексую через розвиток сина, особливо на тлі розповідей мамочок на дитячому майданчику. Але стараюся, щоб синочок наздогнав обдарованіших дітей. Акуратно намагаюся, щоби сильно не навантажувати Данила.

Так сталося, що сестра чоловіка з дитиною були проїздом у нашому місті. Вони попросилися до нас на кілька днів, щоб заощадити на готелі.

— Хоч із племінницею познайомлюсь. Їй теж два з половиною роки, буде Данилу компанія, – чоловік видав один із плюсів перебування його родичів у нашій квартирі.

Із братовою сестрою, на відміну від свекрухи, ми не були знайомі, до нас на весілля чотири роки тому вона не поїхала. Здзвонювалися чоловік із сестрою рідко, бачилися ще рідше — лише під час відряджень мого чоловіка до його рідного міста.

Мама чоловіка – частий гість у нас, хоч і живе разом із дочкою. Раз на півроку під час відпустки Ніна Борисівна обов’язково їде до нас. Ми всією сім’єю їй завжди раді, зі свекрухою мені дуже пощастило. З Данилка Ніна Борисівна пилинки здуває.

До прийому гостей ми з Данилом підготувалися заздалегідь. Він залишив деякі іграшки в дитячій і погодився поступитися двоюрідній сестрі своїм ліжком. Я навела лад і накидала зразкове меню.

Олена приїхала. Її дочка Мілана – дівчинка балакуча і відкрита, на відміну від мого Данилка. На тлі цього у нас і трапився невеликий конфлікт. Чоловік спілкувався з сестрою вечорами після роботи і не бачив того, що відбувається.

На другий день її присутності Олена висловилася з приводу того, що Данило довго їсть. Вона почала ставити йому як приклад свою Мілану. Далі іграшки: Мілана все красиво розставляє, Данило кидає по кошиках. Потім ті ж самі заняття, там теж у Мілани все добре і швидко.

Олені все було не так, вона постійно чіплялася до мого сина, спішила його. Я попросила її відстати від дитини, на що почула фразу, яка моментально відбила все бажання виявляти гостинність:

— Як добре, що Мілана у мене повноцінна! Тяжко тобі, співчуваю, — ця заява була підкріплена співчутливим поглядом у бік Данила.

Я почала їй пояснювати, що всі діти різні.

— Так кажуть ті батьки, які мають таких дітей. Ну, сама розумієш, — заявила вона.

Стало зрозуміло, що Олена не розуміє. Тоді я досить в жорсткій формі попросила:

— Ти приїхала у гості. Будь добра, поважай господарів і утримайся від озвучування своїх безглуздих висновків.

Після цього при братові вона ще якось зі мною розмовляла, а за його відсутності взагалі мовчала. Майже мовчала: єдине, про що вона з глузуванням у голосі розказувала, це обіцянка її мами додати грошей їй на автівку. Хвалилася, можна сказати.

Атмосфера в домі була напруженою, тому коли чоловік поставив питання, що Олена з Міланою затримаються у нас ще на кілька днів, я висловилася за готель.

Чоловік сам відвіз сестру та племінницю до знайденого готелю. У нас гості провели чотири дні, яких мені вистачило. У готелі вони прожили ще три, потім поїхали додому.

Через тиждень після повернення Олени та Мілани додому мені зателефонувала стривожена Ніна Борисівна:

— Аню, що там із Данилком? Щось серйозне? У спеціалістів були? Що говорять?

Зізнатися, я розгубилася від такої купи запитань. Але логічний ланцюжок швидко склався: Олена у нас була, проїхалася по розвитку Данила, образилася за готель, повернулася додому і поділилася своїми висновками з мамою, ось Ніна Борисівна і зателефонувала.

Я їй пояснила, що все гаразд. Олена – не лікар, звідки їй знати? Так, він трохи повільний, поки не хоче розмовляти, але все гаразд і за словами нашого педіатра, і за словами невролога.

— Ну й добре, — Ніна Борисівна з полегшенням видихнула в слухавку. — А то Олена налякала. Каже, їй від вас навіть у готель довелося переїхати, через недугу Данила. Що йому чи гірше стало, чи якесь загострення відбулося.

Я не повірила своїм вухам. Довелося розповісти все Ніні Борисівні із самого початку.

— Ось… пліткарка! — розлютилася свекруха. — Маленьку дитину, мого онука, свого рідного племінника на весь світ славить… Ну, змія! Не хвилюйся, Аню, вона своє отримає!

Наступного дня Ніна Борисівна перевела нам п’ятдесят тисяч гривень. Вона мала мій номер карти, іноді вона переводила гроші на подарунки до свят. Ми, незважаючи на відстань, у боргу не залишалися: кур’єрів та інтернет-магазинів ніхто не скасовував, тож Ніна Борисівна жодного разу не залишилася без подарунка.

Я одразу передзвонила, але не одразу зрозуміла, про що свекруха каже:

— Анечко, гроші отримала? Це на Данилка! Поводиш його скрізь, до логопеда там, у басейн, на масаж. Я хотіла доньці на машину додати, але якщо Данилко так серйозно відстає, то Олена з покупкою авто впорається самотужки, тобі гроші потрібніші!

На задньому фоні чулися невдоволені зойки Олени.

— Ніно Борисівно! Ви про що? – не зрозуміла я. — У нас все гаразд, я ж учора Вам все пояснила.

— Все, пішла Олена. Аню, я пам’ятаю, — прошепотіла Ніна Борисівна, — не хвилюйся, все пам’ятаю. Вирішила доньку провчити, щоб не кортіло язиком що потрапило молоти. А гроші… Бери Данилка і їдь кудись на відпочинок. Бо скоро садок, болячки всякі, коли ще відпочинете?

Забирати гроші Ніна Борисівна відмовилася, ще раз наполегливо порадивши нам десь відпочити.

Для неї п’ятдесят тисяч – пристойна сума. Залишила на карті, приїде в гості – повернемо.

Не чекала, щиро скажу. Як наша Ніна Борисівна хвацько за онука заступилася і винну провчила — ух! Я ж казала: мені зі свекрухою дуже пощастило.