Мене й переконувати не треба було, що цим все закінчиться. Відколи я телефонувала коханому лише для галочки, відтоді я зрозуміла, що наші шляхи розійшлися остаточно і юнацьке кохання має залишитися в юності, а ми вже дорослі.

Так, ми з Мироном були з першого класу разом, на випускному зізналися один одному в почуттях і поклялися, що будемо чекати один на одного.

Так з початку і було, кожні вихідні я чекала з нетерпінням аби побачитися з Мироном, ми гуляли, розмовляли, ділилися всім. Так пройшов перший рік мого навчання і наче все було добре, Мирон говорив про весілля, про те, що ми житимемо у нього, я буду працювати в школі, а він відкриє майстерню для ремонту автомобілів.

На наступний рік я вже почала більше роззиратися навколо і велике місто мені все більше і більше подобалося. Мені подобалося те, що всім навколо байдуже як ти одягнена, що думаєш і як поводишся.

Ти тільки одна серед сотень тисяч інших людей, яка ніколи може й не стрітися більше на шляху, тому не треба старатися сподобатися, вітатися аби не прийняли за невиховану.

Компанія, в яку я попала, була весела і розваги були відповідні, це не їхати з Мироном на велосипеді на річку.

І коли за мною почав упадати один хлопець, то я зрозуміла, що навіть не згадую за коханого. Все було вже по-дорослому, а не ось ці мрії дитячі.

Коли телефонувала Мирону, то мала собі спеціально записати, що треба подзвонити аби потім не пояснювати, чому я не приїхала і ще й не подзвонила. Любов Мирона мене обтяжувала, а він ніяк не міг зрозуміти, що не так.

Думаю, що я тому й заміж вирішила вискочити аби нічого йому не пояснювати. Щоб йому хтось сказав, а не я.

І таки йому хтось сказав, бо на весіллі раптом заграла наша улюблена пісня і я побачила Мирона. Він приніс мені великий букет моїх улюблених троянд і побажав бути щасливою.

Я кліпала очима, не хотіла аби зараз почалося, як зазвичай на весіллі, але Мирон обернувся і пішов геть. Проте, мені не стало легше. Зрозуміло, що треба було йому все пояснити, сказати, що я вже його не люблю і запевнити, що він ще знайде свою долю.

Наше кохання з Олексієм дуже швидко переросло в список вимог, хто кому що має дати. Я не почувалася з ним вільно, мені ввесь час треба було з себе когось вдавати, слідкувати за своїми діями і зовнішнім виглядом.

Ввесь час згадувала, як на мене дивився Мирон, а я ж була без макіяжу, такого погляду не було в Олексія, навіть, коли я була вся при параді.

Через рік я приїхала додому аби провідати батьків і дізнатися, як там Мирон. Мені вже було зрозуміло, що я не хочу жити з Олексієм.

– Ти не знаєш? Він виїхав за кордон, – сказала мама, – Хоче назбирати на власну справу.

І йому вдалося і бізнес свій розкрутити, і дружина у нього та діти. Я час від часу бачу його в нашому місті, він завжди каже мені компліменти і я відчуваю, що це щиро.

Якось я не витримала і сказала, що хочу все вернути, хай і пройшло стільки років.

– Я ніколи не покину дружину і дітей, – здивовано сказав він мені, – Я кохаю тебе, але кохаю ту, колишню, а тебе зараз я й не знаю і не хочу знати. Я люблю свою дружину і ціную, що вона для мене робить і для нашої сім’ї.

Я дуже збентежена такими словами і не розумію, як можна в серці мати любов до двох жінок. Думаю, що він так дав мені зрозуміти, що як я дуже буду наполягати, то він пробачить мені та буде зі мною. А дружині буде допомагати, бо вона мати його дітей. Правда ж?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота