– Чого ти за нього заміж вийшла?, – від почутого від колишнього коханого я аж присіла.

Я двадцять п’ять років уявляла нашу зустріч, я мала, що сказати Володі, але почути від нього таке? Та й зустріч ця була несподіваною.

– Я приїхав подивитися на тебе, приїхав з думкою, що ти мене ще любиш, а ти з ним одружена?, – й далі не вгавав він, на його лиці був праведний гнів.

– Але ж ти сам казав, що ви просто знайомі, а не друзі, – почала я виправдовуватися, хоча мала б говорити геть інші слова.

Як мені двадцять п’ять років тому хотілося знайти Володю, хотілося почути від нього, що він мене більше не кохає.

Познайомилися ми банально. Моя подруга Віта зустрічалася з моїм теперішнім чоловіком, Русланом. Вона попросила його привести ще якогось друга аби ми всі могли гуляти разом, бо їй було незручно, що у неї є хлопець, а у мене нема.

І так Руслан привів Володю. Він мені дуже сподобався і вже так сталося, що він приходив до мене сам, не чекав, коли буде йти Руслан до Віти. Ми не могли набутися разом і мріяли, що після отримання диплому ми переїдемо з ним в його місто, де він познайомить мене з його мамою, як майбутню дружину.

Ось така я була наївна і закохана.

І ось Володя поїхав до себе додому все для мене підготувати, тобто, щоб мамі помогти приготувати для нас кімнату. Він телефонував до моєї сусідки, бо в нас телефону не було. Так само й в нього не було телефону, він телефонував або з пошти, або з таксофону. Казав, що все гаразд і ще трішечки і я буду його дружиною.

А потім дзвінки припинилися. Я не знала, що мені робити, бо я не знала його адреси, знала лишень прізвище і Руслана, що міг би знати, де він. Я кинулася до Віти. Але та сказала. що більше не зустрічається з ним, але дала мені його номер.

Поки я шукала Руслана, то зрозуміла, що чекаю дитину.

Руслан радо зі мною зустрівся, сказав, що так само не знає, де Володя, а тоді сказав те, що я не хотіла чути.

– Він знає, де ти живеш. Якби мав серйозні наміри, то би вже давно приїхав. От я б таку дівчину ніколи не покинув.

Я остовпіла. Це була та правда, яку я не хотіла приймати, адже за три місяці тиші можна було приїхати і поговорити.

Отже, ніякої любові й близько не було, а я повірила і тепер маю одна платити? Ні.

Руслан якось непомітно ввійшов в моє життя, то наче мав новини про Володю, але я його зупинила:

– Про нього більше ні слова, – сказала.

Він був поруч, був розуміючим і уважним. Запропонував вийти за нього заміж і я погодилася. Проте, я після того не могла мати дітей.

Руслан мені ні разу за це не дорікнув. Ми маємо двох діток з дитячого будинку і дуже їх любимо. Вони вже дорослі, але свої родини ще не створили. А я з цим не спішу, кажу, що мають перевірити чи то справді кохання.

І ось в наше мирне життя, як сніг на голову, приходить Володя. Не повірите, і хату впізнав, і на обору зайшов, хоча все тут змінилося до непізнаваності, бо й ремонти у нас, і паркан новий, та й хата практично також.

І ось пес загавкав і я на поріг, а той стоїть, і усміхається.

– Привіт, Алло, я тут недалеко був, вирішив зайти привітатися.

І я отак з відкритим ротом стою, як за мною Руслан вийшов і їхні погляди зустрілися.

– Ти за нього заміж вийшла? За нього? Не сподівався, що ти така, правду він казав про тебе.

Грюкнув ворітьми і пішов.

І я отак стояла з тими всіма словами, які я мала йому сказати. Мала сказати, як через свою помилку не можу мати дітей, як шукала його, як бачила косі погляди тата, як мама мені казала, що я сама винна і тепер мені ніхто заміж не візьме. Як я витримала все це в такому молодому віці, бо поруч був Руслан. Який мене підтримав, бо любив, а не ховався роки і тепер йому мій вибір чоловіка не подобається.

Я глянула на чоловіка, він був блідий, напевно, як і я.

– Це що за явлення?, – усміхнулася я.

– Сам не знаю, – сказав він тихо.

– То й гадати не варто, – відказала я, – добре, що ти вниз зійшов, будемо обідати.

Ввечері я довго не спала, думала, як би склалося моє життя без Руслана. У нас достаток і чудові діти, ми добре живемо і нам добре разом. Він подобався моїм батькам. А от чи я б знайшла спільну мову з мамою Володі, чи вжилися б ми в малій квартирі, чи був би він добрим батьком? Не знаю. Та й чи треба ворушити минуле, коли теперішнє цілком влаштовує?

Автор Ксеня Ропота