Чоловік говорив до мене словами, які я чула колись давно і не від нього. Все, від тону, до побудови речення, говорила мені колись інша людина, а тепер каже рідний чоловік. Як таке можливо?

Все можливе, коли колишня свекруха не дає вам спокою.

Я добре пам’ятаю день, коли вперше побачила Ларису Степанівну. Вона стояла на подвір’ї, суха, пряма, з міцно стиснутими губами і примруженими очима. Вона так само вивчала мене.

Так, я була її протилежністю.

— Оце ти? — спитала вона, навіть не привітавшись.

— Так, — відповіла я.

Вона мовчки оглянула мене з ніг до голови, затримавши погляд десь посередині, і криво всміхнулася.

— Ну що ж… Я не думала, що з усіх дівчат син вибере тебе. Але будемо щось робити, раз таке діло.

Після весілля ми з Романом залишилися жити в її хаті. Село велике, але вибору особливого не було. Я швидко зрозуміла: у селі не лише всі все знають, а й вважають, що мають право втручатися. Особливо якщо це мати сина.

Лариса Степанівна почала з дрібниць. Як я варю борщ. Як накриваю на стіл. Як ходжу по подвір’ю.

— Ти так завжди будеш ходити? — питала вона. — Хоч би себе в порядок привела.

Роман спочатку намагався жартувати, відмахувався.

— Мамо, не починай.

— Я не починаю, я попереджаю, — відрізала вона. — Бо потім буде пізно.

З кожним днем її зауважень більшало. Вона контролювала, що я купую в магазині, що готую, що їм сама.

— Тобі цього не треба, — говорила вона за столом. — Поклади назад.

Я мовчала. Бо жила в її хаті. Бо не хотіла сварок. Бо сподівалася, що Роман колись скаже: “Досить”.

Але він не казав.

З часом я помітила, що він починає дивитися на мене її очима.

— Мама ж не зі зла, — говорив він. — Вона хоче як краще.

— Краще кому? — питала я.

Він мовчав.

Але не мовчала свекруха. Вона могла робити мені зауваження при гостях, що я не маю їсти те чи інше, бо мені не на користь.

Коли я приходила втомлена з городу, то вона так само рахувала мені ложки.

– Я заради твого блага стараюся, – казала.

Я почала тікати з дому до батьків. Там я могла сидіти на кухні, пити чай і не чути зауважень. Одного разу не витримала й розплакалася.

— Я так більше не можу, — сказала я. — У мене таке відчуття, ніби мене постійно хочуть переінакшити.

Батьки довго мовчали, а потім тато сказав:

— Ми допоможемо. Купимо тобі хату в селі, от туди й переїдете.

Я тоді не могла повірити, що це реально. Мені здавалося, що з переїздом усе зміниться.

Ми переїхали в хату на іншому кінці села. Я вперше за довгий час відчула полегшення. Але дуже швидко зрозуміла: у селі відстань — це умовність.

Лариса Степанівна почала приходити без попередження. Заходила, як до себе. Відкривала шафи, зазирала в холодильник.

— У тебе всюди безлад, — казала. — Так сім’ю не втримають.

Я дивилася на Романа, чекала, що він її зупинить. Але він мовчав.

Одного дня він сам сказав:

— Мама має рацію. Ти стала гірше виглядати.

Я тоді вперше зрозуміла, що залишилася сама.

Рішення про розрив було очевидним.

— Може, нам краще розійтися, — сказала я.

— Можливо, — відповів він без емоцій. — Я втомився.

Ми розлучилися. Роман поїхав у місто. А я залишилася в селі. І саме тоді почалося найважче.
Лариса Степанівна не зникла з мого життя. Навпаки — вона ніби отримала нову мету. У селі швидко пішли розмови.

— То вона винна, — шепотіли на лавках. — Через неї сім’я розпалася.

Я відчувала ці погляди на собі щодня. У магазині. На пошті. На базарі.

Минув рік. Я знову вийшла заміж. Мого чоловіка звали Михайло. Він був інший, мені здавалося, що він любив мене.

Але й тут Лариса Степанівна знайшла шлях.

Вона познайомилася з матір’ю Михайла — Надією Павлівною. Село маленьке, всі дороги перетинаються.

— Я вам як жінка жінці скажу, — почала вона. — Ви не знаєте, кого взяв ваш син.

Надія Павлівна спочатку повірила. Навіть прийшла до нас стурбована.

— Мені багато чого розповіли, — сказала вона.

Михайло втрутився одразу.

— Мамо, це моя дружина. І я не дозволю, щоб хтось її обговорював.

А далі він мені переказав все, що говорила його мама. Я чула ці слова, чула інтонацію і у мене волосся на голові ворушилося. Коли та жінка залізла в мою сім’ю і для чого? Як від неї відкараскатися?

Далі свекруха почала частіше приходити, почала слідкувати за мною, коли я казала, що маю справи в місті. я вам чесно скажу, що вона за мною ходила назирці!

А якось вона вилізла на стодолу, коли Михайло поїхав на роботу і я мало її вилами не кольнула.

– Мамо, що ви тут робите?

– Я прийшла яйця позбирати, бо кури тут несуться, – каже.

Звичайно, що я їй не повірила.

Я пробувала з нею говорити аби вона заспокоїлася і не слухала мою колишню свекруху, бо та доброго нічого не порадить.

Але де там.

Тільки, коли їй вже почала сусідка казати, яка то Лариса була на роботі, як вона всіх любила обмовити, то аж тоді вже почала трохи думати, що стала інструментом в чужих руках.

Вона вибачилася переді мною і я вирішила їй пробачити.

Я ж теж була під впливом цієї жінки, знаю, як це. Коли в голові чужі думки і чужі слова.

А Лариса Степанівна… вона й досі живе в селі. Ми бачимося на вулиці, в магазині, біля автобусної зупинки.

Іноді я думаю: може, справді треба було поїхати, як це зробив її син? Невже вона не відступить ніколи?