Чоловік прийшов миритися, як завжди, квіти, як завжди, слова ті ж, що завжди, вираз обличчя той самий, що й завжди.

Але я не прощала. Ні, це не було останньою краплею, просто все стало очевидним не лишень мені. І саме це мене найбільше зачіпало.

Отож, чоловік кліпав очима і не розумів, чому я виставила його валізи після стількох років шлюбу.

– Надійко, це ж не серйозно. У нас стільки спільних років. Невже ти хочеш це все припинити?

І я задумалася чи справді хочу. Я з тих людей, які будуть робити крок вперед і десять назад, мені не подобається виясняти стосунки, чи то неправильно порахована решта чи то чиїсь обмови. Я наче закриваюся від цього і йду.

З чоловіком було так само, бо в молодості ми любили один одного, але Орест завжди хотів бути в центрі уваги, сяяти, ловити захоплені і закохані погляди жінок. А я була його дружиною, мамою його дітей і домогосподаркою.

Чи були у нього якісь закоханості – так, я про це знала, бо прала його сорочки з запахом жіночих парфумів, але вирішила, що краще закрити очі.

Тим більше, що чоловік завжди повертався з вибаченнями і завжди приносив квіти чи інші подарунки, залежно від того, як йому диктувала совість.

А у мене були діти, я жила їхніми інтересами і все відкладала на потім.

Аж тут у мене вже й не стало часу «на потім», бо вже й сорок п’ять, а я так і не знаю чи щасливо прожила своє життя чи ні.

Наче й дім власний, чоловік заробляє, я теж працюю в своє задоволення, не так за гроші, як просто, щоб в дома не сидіти, бо діти вже виросли. Батькам допомагаю і роблю гостини для всієї родини у нас вдома.

Таке звичне і усталене життя, навіщо щось міняти?

І ось ювілей, всі вимагають грандіозних святкувань, але я за те аби це все було спокійно і комфортно у нас вдома.

– Мамо, ти ж не будеш куховарити знову? Це ж твоє свято!, – заперечила донька.

– Але я не буду почуватися комфортно в іншому місці, а я хочу в цей день почуватися добре. Хіба я не маю на це права?

– Мамо, ти завжди так кажеш, а потім до ночі все готуєш, щоб все вийшло ідеально.

– То й що? Мені подобається готувати.

– Ні, я наполягаю на тому, що якщо ти вже хочеш вдома святкувати, то ми їжу замовимо з ресторану.

Я була проти, бо знала, що в такому випадку не все буде гладко і замість святкування я буду лишень хвилюватися. Але донька наполягла.

Але вийшло так, як я собі й думала – страви то холодні, то вигляд втратили, то не смакують.

Гості наче й хвалять, але свекруха вже сказала:

– Видно, Надійко, що то не твої страви.

Я лиш червоніла і дивилася на доньку, мовляв, отак завдяки тобі тепер почувається іменинниця. Але донька лишень весело махала рукою.

– Мамо, не звертай уваги! Все смачно! Все гарно. До речі, а де тато?

І тут я теж аж підскочила. Справді, де Орест?

Я так закрутилася останні дні, що й не дуже звертала увагу, де він.

– У відрядженні, – кажу доньці, бо й справді не знаю, куди він подівся.

Проте, не лишень донька зауважила, що чоловіка нема. Стала свекруха синові телефонувати, а той слухавку не бере.

– Надійко, може з ним щось сталося?, – питає мене.

– Та все з ним добре, у відрядженні він, дуже невідкладні справи.

– Міг би й відкласти, – каже свекор.

І так подумав кожен з гостей. Але далі почалися танці під колонки і гості забули чи є мій чоловік чи ні.

Святкування пройшло, з ресторану швидко забрали весь брудний посуд, тому, коли я прийшла на кухню, то донька з сином заповнили рештками їжі холодильник і кухня не виглядала на ту, яка є щораз, коли готую я, з горою посуду.

– Ну, мамо, дякуй, що не миєш посуд, – сміється донька.

– Дякую. Справді, не звично, що так все швидко і відносно чисто.

– Мамо, але свято твоє ще не закінчилося. Ми їдемо всі в клуб.

– Який клуб?

– Такий, дядько Сергій і тітка Леся теж їдуть з нами.

То наші куми і вони такі, що завжди підтримають продовження.

Оскільки посуд не треба було мити, то я теж погодилася.

Думала, що буду незвично почуватися серед молоді, але люди танцювали і веселилися, ніхто не звертав увагу на вік.

Мене навіть кілька разів запрошували на танець. Це було так приємно, танцювати, усміхатися, не думати про те, де ж цього разу чоловік.

Але на наступний день про нього нагадала мені свекруха. Вона прийшла на обід чаювати святковим тортом і почала випитувати, що ж з ним сталося.

– Та нічого з ним не сталося, – кажу їй втомлено, – десь з черговою жінкою от і забув.

– Ні, мій син на таке не здатен. Видно, ти його спровокувала.

– Хай так, – відказала я аби не сперечатися.

Коли прийшла на роботу, то колеги не питали про те, як моє самопочуття, а про те, чи з’явився таки чоловік і що він мені подарував на ювілей.

– Ні, ще не приїхав, – кажу, – але я вам обов’язково покажу подарунок.

Орест з’явився через кілька днів з букетом квітів і сережками. Дуже вибачався, що не був на святі і клявся, що це більше не повториться.

– На п’ятдесят я буду як штик!

– Але мені вже цього не треба, – кажу я тихо.

– Не треба сережок? Й справді у тебе їх багато.

Так, їх у мене багато, десь штук з п’ятнадцять, як і перснів, як і магнітиків з подорожей…

– Ні, мені більше такого відношення не треба.

– Якого такого? У нас все ідеально.

– Знаєш, Оресте, донька мені показала, що не завжди треба ідеально, а треба так аби було комфортно мені. А мені з тобою більше не комфортно.

– Це через свято? То й що? Забув я, хіба то вперше? Ти ж завжди пробачала.

– Так, а тепер не хочу, бо тепер всі знають, що це не вперше і що тобі я байдужа, як дружина.

– Але це не так. Я тебе люблю.

– Ні.

Щоб не псувати собі настрою, я найняла адвоката. Виявляється, можна заплатити спеціалістові і не відчувати ніякого дискомфорту. Можна при тому ніжитися під сонцем, коли за тебе вирішують скільки ти отримаєш.

Мені це підходить.

Звичайно, що свекри вважають, що я за дрібницю вчепилася, бо кожен може забути дату дня народження. Але ж справа не у забудькуватості, чому вони цього не розуміють?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота