– Іване! Дивися, що пишуть – «В Китаї знайшли зливний унітаз, якому дві з половиною тисячі років»!, – кричу чоловікові.

– І що?, – бурчить він у відповідь.

– А те, що у нас унітазу й досі нема! А двадцять перше століття за вікном…

Чоловік спльовує і йде геть. І я спльовую, бо з таким чоловіком все життя живу – все йому «не на часі», а ми скоро два на два будемо викопувати, а не траншею на водогін.

Чи знала я, коли виходила заміж, що він таке ледащо? Знала. Але говорила мамі:

– Хай він мені буде в хаті за образами, я буду працювати, лиш би він був біля мене.

От і на мріяла – він у мене все життя «легонько», а я собою гоню.

Мама на це мені казала:

– Дитино, з лиця води не пити – ти добре подумай. Бо його батько такий і він таким буде, тут не треба мудреця аби це потвердив.

Мені тоді було смішно, що мама взагалі щось таке каже, невже вона думала, що мені Івась потрібний аби мені картоплі грядку посадив? Та вона б знала, як він обнімається, які слова гарні говорить…

Була мені в голові ота господарка?

Жити Іван пішов до мене, тому не особливо журився за хазяйство, адже батько, коли й казав з чимось допомогти, то він допомагав, а, коли нічого не казав – лежав.

Я собі жила як жила, бо ж удома – мама їсти зварить, а мені лиш на роботу побігти. Далі з роботи додому, щось допомогла мамі та й знову собі любесенько з Івасем живемо.

Проте, скоро знайшлася у нас дитинка, а далі й друга.

Тут вже я в голову зашкрябалася, бо ж усього дитині треба – з вікна дує, підлога холодна і діти хворіють.

Почала я Івасеві говорити, що пора вже й ремонтом в хаті зайнятися, а він мені й каже:

– Тут треба дуже багато грошей – найперше треба поміняти дах, щоб як ми зробимо хаті ремонт на стіни не затікало. Далі треба провести воду, то ще три-чотири тисячі доларів, далі треба подумати за опалення, а лиш один котел коштує півтори тисячі…

Мене аж голова розболілася від тих цифр і я зрозуміла одне – мені дешевше чоловіка взагалі не чіпати. Іван працював електриком в районі, тому робота у нього була й не важка і не високооплачувана. Коли я говорила про те, що треба їхати за кордон, щоб заробити добру копійку, він казав:

– Тобі треба, ти й їдь!
Звичайно, що я не поїхала, бо як це так? Мені чоловік для чого? Але Іван роки як впирався і зараз діти вже дорослі, а хата й так збудована ще татом і мамою, потребує негайного ремонту.

Іван має залізне виправдання:

– Ти бачиш, що зараз твориться? Отак ремонт зробиш, а завтра хати не стане. То для чого така робота?

А я лиш зітхаю. Так, маю чоловіка, який вдома, який бачив як ростуть діти та любить їх, але що мені з того? Шифер з дірками, паркан похилений, а тато й мама мало не плачуть:

– Доню, доню, як то мені бачити, як моя праця отак занепадає? Та ми надіялися, що тут буде процвітання, а не паркан гнилий.

А що я можу сказати? Мені так само прикро і хочеться жити комфортно, як інші люди, але ж чоловіка не переконаєш – його все влаштовує.

– Ти дивися, яка біда у людей, а тобі дурне в голові!

Виправдання він завжди може знайти – то йому тато заважав газдувати, далі здоров’я не дозволяло, а тепер ще одна напасть.

Тепер я кажу своїм дівчатам:

– Ви не дивіться, що на словах хлопець для вас готовий зірку з неба дістати. Ви дивіться на вчинки, бо отак наша хата й впаде нам на голову з такими господарями.

Фото Ярослава Романюка.