Я вже другий день не виходжу з кухні. Спершу здавалося, що роботи небагато, але варто лише почати. Позавчора мила вікна, бо сонце так невдало світило, що кожну цятку було видно. Вчора взялася за підлогу, кути вичищала, де зазвичай віник не дістає. Сьогодні з самого ранку плита не вимикається. Варила, чистила, маринувала.

Подія буде важлива – мій син, Ігор, має приїхати з нареченою. Наталка дівчина ніби непогана. Ми вже бачилися кілька разів. Смілива така, за словом у кишеню не лізе. Але є в неї одна особливість — як тільки доходить справа до столу, вона ніби іншою людиною стає. Те не їсть, те занадто жирне, там майонез, там цукор. А я ж хочу, щоб дитина сита була.

Ігор по телефону сміється: «Мамо, не вигадуй велосипед, вона всього потроху з’їсть». Йому легко казати. А мені потім дивитися на повні тарілки й думати, що не вгодила.

Підготовку я почала заздалегідь. Тільки-но Ігор два тижні тому подзвонив і сказав, що будуть, я одразу за свою кулінарну книгу взялася. Вона в мене стара, ще від моєї матері лишилася, такий важкий талмуд у синій палітурці. Там наприкінці чимало чистих сторінок було, то я туди всі вдалі рецепти вписувала роками. Перевірене все, надійне.

Вирішила, що без олів’є ніяк, його всі люблять. Зробила ще оселедець під шубою. Степан каже, що то зимовий салат, а я знаю — він першим зі столу зникає, скільки не приготуй.

Хотілося чогось новенького. Знайшла рецепт із курятиною та ананасами, спробувала приготувати на пробу днями. Віка, донька наша, забігала, то я її пригостила.

— Як тобі, Віко? — питаю, поки вона ложкою в мисці копирсається.

— Нормально, мамо. Ти ж знаєш, я все їм. Смачно.

— «Нормально» — це не відповідь, — я навіть трохи образилася. — Батькові теж завжди все смачно. Вам аби що в тарілку поклали.

Понесла я той салат дівчатам на роботу. У нас у бухгалтерії жінки прискіпливі, кожна свою дієту має. Пригостила, дивлюся — їдять, хвалять. Запитували, що за заправка така цікава. Ну, думаю, раз моїм перебірливим колегам зайшло, то і Наталці має сподобатися. На гаряче вирішила м’ясо по-французьки запекти. Купила гарний ошийок, м’якенький. Ще риби трохи посмажила, раптом вона м’яса не захоче. Нарізку сирну зробила, овочів накупила свіжих, хоч вони зараз і дорогі, як крило літака.

Ближче до обіду я вже просто літала по кухні. Те переставити, те поправити. Виделки перекладала з місця на місце, щоб рівненько лежали. Серветки підбирала під колір скатертини. У холодильнику торт чекає, у морозилці пломбір — ну, мало що діти захочуть.

Віка прийшла раніше, обіцяла помогти. Стоїть тепер біля вікна, дивиться, як я навколо столу танцюю.

— Мамо, досить уже. І так усе добре. Не міністра ж чекаєш.

— Віко, мені важливо, щоб Ігор не почувався ніяково. Щоб і Наталка бачила, що ми люди гостинні.

Віка якось дивно на мене подивилася, губи підібгала.

— Мамо, — каже вона тихо, — я тобі що, не рідна?

Я аж рушник випустила.

— Ти про що це? Що за дурниці в такий час?

— Чому тоді, коли ми з Андрієм приходимо, ти так не бігаєш? — Віка підійшла ближче до столу. — Чому для Ігоря завжди найкращі шматки, нові рецепти і три види гарячого?

Я зітхнула. Знову вона за своє.

— Віко, ви ж тут, за три вулиці живете. Забігаєте ледь не щодня. Мені що, кожного разу стіл накривати на дванадцять персон? Ви свої, домашні. Насипала борщу — ви й поїли. А брат твій рідко буває, гостем вважається.

— Він не гість, він син, — відрізала Віка. — Але я теж донька. Тільки чомусь ти не пам’ятаєш, коли ми з Андрієм весілля справляли, щоб ви з татом так переживали. Ми самі все купували, самі за кафе платили. А тепер я чую, що ви на весілля Ігорю позику хочете брати.

— Так вони ж студенти, Віко! — я навіть голос підвищила. — Звідки в них гроші? Треба ж дитині помогти. Ти хочеш, щоб вони просто розписалися і все?

— А чому б і ні? Якщо грошей немає — не треба бенкети влаштовувати. Ми ж якось викрутилися.

Я почала хліб різати. Швидко так, шматочок до шматочка. Чорний, білий, ще батон м’який, щоб Наталка мала з чого вибрати.

— Давай не зараз, — кажу я їй. — Мені й так руки трусяться. Я хочу, щоб сьогодні все було спокійно.

Віка не вгавала. Мабуть, давно в ній це сиділо.

— Знаєш, я ще з дитинства це пам’ятаю. Ігорю — нові кросівки, бо він хлопець, йому треба. А мені — туфлі на виріст. Він мої іграшки ламав, а ти казала: «Поступися, він менший». Тепер він виріс, а я все одно маю поступатися? Ти зараз перед Наталкою цією вистрибуєш, а мені навіть не запропонувала того салату з собою взяти, коли я минулого разу була.

— Господи, Віко, та візьми ти того салату хоч відро! Я ж не шкодую. Просто обставини такі. Він приїжджає на один день.

— Обставини завжди різні, а результат один, — Віка відійшла до дверей. — Знаєш, мамо, я мабуть піду. Голова щось розболілася.

— Як підеш? — я ледь ніж не впустила. — А обідати? Я ж на всіх розраховувала. Степан Андрію дзвонив, той обіцяв бути.

— Ми не прийдемо. Їжте самі. Мабуть, цей стіл не для нас готувався.

Вона пішла. Просто вийшла, тихо зачинивши за собою двері. Я сіла на стілець, дивлюся на той стіл — і справді, яблуку ніде впасти. І все таке гарне, пахуче. А на душі наче кішки шкребуть. Ну чому вона така ображена? Хіба я її не люблю? Люблю, звісно. І внуків люблю, і Андрія її поважаю. Але ж вона своя, з нею можна просто. А син — то інше. Його випустила з гнізда, він тепер у місті, у нього там інше життя. Хочеться, щоб він знав: вдома його чекають найкраще.

Приїхали вони через годину. Галасливі, усміхнені. Наталка у світлому костюмі, така тендітна. Ігор змужнів, плечі ширші стали. Сіли за стіл. Я почала підкладати.

— Наталочко, спробуй ось це, м’ясо щойно з духовки.

— Дякую, Оксано Петрівно, я тільки овочі візьму, — посміхається вона. — А салат? Ось цей, новий, дівчата на роботі хвалили.

— Ой, там же майонез… Мені не можна, я на детоксі.

Дивлюся на Ігоря — він на салат поглядає, очі голодні. Але бачить, що Наталка не бере, і сам руку відсмикує.

— Мамо, ти дуже не наполягай. Ми вранці перекусили в дорозі, не дуже голодні.

— Як це не голодні? — Степан подав голос. — Мати два дні біля плити. Їжте, бо образиться.

Ігор з’їв шматочок м’яса, Наталка попорпалася в огірках. Розмовляли про навчання, про погоду. Все ніби й нормально, але я бачу — не їдять. Риба стигне, олів’є завітрюється. До торта справа взагалі не дійшла.

— Ми солодке не їмо, мамо, — сказав Ігор, коли я почала чай наливати. — Наталка каже, що цукор — то отрута. Та й мені не завадить трохи скинути.

Так і поїхали. Залишили мені повний стіл їжі. Степан пішов у гараж, каже, треба щось там подивитися. А я лишилася з брудним посудом. Мию тарілки, а в самій слова Віки крутяться. «Обставини завжди різні». Може, і справді я десь перегнула? Може, не треба було цих кредитів обіцяти? Але ж він син…

Зібрала я все, що лишилося, у лотки. Окремо м’ясо, окремо рибу, салат той нещасний. Поставила в холодильник.

Завтра зранку занесу Віці. Скажу, що голова пройшла, то хай хоч вечерю не готує. Треба буде якось пояснити їй, що я не зі зла. Просто хочеться, щоб у всіх усе було добре, а виходить чомусь навпаки.

Степан повернувся з гаража, сів на кухні, відрізав собі добрячий шматок торта.

— Смачний торт, — каже. — Чого вони не їли?

— Не знаю, Стьопа. Мабуть, ми відстали від життя з тобою. У них там детокси, дієти.

— Ну, нам більше буде, — він спокійно жував, не помічаючи моїх сумних думок. Я подивилася на нього і подумала, що завтра обов’язково треба поговорити з донькою. Не можна, щоб через тарілку з салатом рідні люди ворогами ставали.

Хоч вона й каже, що я Ігоря більше люблю, але ж серце в мене одне, і болить воно за обох однаково. Тільки за кожного по-своєму.

За вікном уже зовсім стемніло. Вулиця затихла. Я вимкнула світло на кухні, але ще довго стояла біля вікна, дивлячись у бік хати Віки. Там світилося вікно. Мабуть, вони вечеряли своїм звичайним супом. А я тут зі своїми делікатесами. Життя воно таке — готуєш для одних, а треба було просто побути з іншими.