– Миколко, поки ти молодий, то будуй хату, бо ти для них будеш довіку приймаком.
– Мамо, мене Рая любить і теща мене поважає, тесть за панібрата, самі кажуть, що краще в їхній ремонт зробити, всі вигоди поробити і жити собі в радість, а не на нову все життя гибіти.
Я лиш головою хитала, бо розуміла, що не буде син моїм розумом жити.
Їздив він як нафтовик на заробітки і добрі гроші привозив, вже такий ремонт Раї зробив, що вона вже перебирає: не така їй плитка на порозі, їй подавай сходи з мармурової крихти.
Стелі по кілька разів міняли, бо навісні вже не в моді, а про штори і меблі, то мовчу, бо на той шкіряний диван треба було лише на великі свята сідати, коли гостей у зал заводили.
А як вже Рая себе та дівчат визбирувала! Що не рік, то нова куртка та взуття, а на великі свята, то все новеньке, що у неї, що у дівчат. А мій син рідко на які свята й дома бував і був радий би й святкувати, та не мав ні дня спокою, бо як не щось в хаті доробляти, то переробляти треба, а роботу по господарці ніхто не відміняв, бо як яка робота – косити чи садити, то він вже в роботі, ніякого йому було спуску, що чоловік хоче відпочити.
Коли ж він йшов з хлопцями кудись, то на наступний день вже був у мене з сумкою, бо Рая казала, що їй такого чоловіка не треба в хаті. Микола день у мене сидів, а далі я вже його просила:
– Сину, у вас діти, йди помирися.
І син йшов, а Рая потім ще й зі мною не говорила, бо он яким виявився мій син.
Як мені було гірко, як я просила Бога аби все у них було добре.
І ось вчергове Рая вигнала Миколу, він був у мене може й тиждень і тоді сказав мені, щоб я взяла план у себе на городі і він буде будувати хату.
– Добре, сину, – сказала я, – Я тебе послухаю, але чи ти ще будеш в силі на хату заробити? Дивися, як ти у мене вже посивів…
– Мамо, буду, бо то буде моє, – сказав мені і від мене поїхав на роботу.
Не було його рік і він приїхав, то до мене прийшов і вже жив у мене та все замовляв, бо й під фундамент треба викопати і залити. За пів року вже стояла коробка вимурувана і тут Рая з дітьми прийшла миритися, бо добре відчула, що таке гонор без копійки чоловікової.
Дітей навчила що татові казати і так забрала Миколу до себе. Думаю, вона надіялася, що він не всі гроші використав на хату.
Отак Микола наче знову в родині. Знову всім треба тата, лащаться до нього, а, коли жив у мене, то ні одні не прибігла спитати, чого тато додому не йде. Чи тато їв і не прийшов тесть з лопатою помогти копати фундамент і ні тещі не було аби спитати чи варити робітникам їсти.
Отак потроху вже й хату накрили і тепер Рая ходить та всім розказує, що Микола будує хату доньці, як та заміж вийде, щоб було молодим де жити. І я вірю, що вона так Миколу обкрутить, що так і буде. Донька ж має вже двадцять три роки, то вже й дівочить, тому чує моє сере, що син прийде до мене жити. І так мені душа болить, що мій такий добрий син отак чужим розумом живе, а як тому зарадити не знаю.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота