Хай це смішно звучить, але я люблю снити, люблю, коли літаю вві сні, це відчуття неймовірне, ці сни найкращі, але вони чомусь більше не снилися мені в дорослому віці. Мама каже, що я перестала рости, може.

А ось в сни я повірила, коли мені наснився мій чоловік. Я не бачила обличчя, але я бачила фрагмент зі сну, який потім справдився наяву. Це був сон про зустріч.

Мені снилося, що я йду по перону і поруч зі мною хлопець, я не бачу його обличчя, мене сліпить сонце, але я тримаю його за руку, а на ній плетена стрічка.

Це був дуже приємний сон, я ж уже хотіла кохання на все життя, але йшов час. А я просто зустрічалася з хлопцями, розходилася, знову зустрічалася. Молодість.

Мені здавалося, що я закохалася в Діму, таке трепетне почуття, але я не знала чи хочу бути з ним все життя.

Він їхав за кордон і попросив мене провести, ми йшли рука за руку і сонце сліпило мені очі, я пустила голову вниз і побачила його руку, на якій була плетенка. Мене наче громом прибило, одразу в пам’яті сплив цей сон, він був реальним.

Діма приїхав з заробіток і мені освідчився, я сказала так, бо була певна – він моя доля.

Весілля було пишне, далі прекрасне сімейне життя, але я бачила, що Діма не знаходить собі місця.

– Я хочу заробити нам на квартиру і не хочу на довго пропадати. Я думаю возити авто з Європи.

Я погодилася. Сама я не люблю швидкості, але Діма інший, тому я так переживала. А далі мої переживання збільшилися, бо на світ з’явився наш синочок. Чекання стало моїм світом, чекати, що доїхав, чекати, що виїхав, чекати, коли приїде.

Коли Діма повертався, то були найкращі наші з сином дні, коли він їхав, ми наче застигали, ставили життя на паузу.

“Діма, будь ласка, залишися! Ти вже заробив достатньо. Нам вистачить!”

– Дариночко, це останній ривок! Я повинен пригнати той “Мерседес”! Він оплатить Ігорове навчання! – його очі горіли жагою.

– Для чого про навчання думати, коли йому й двох нема? Знайди роботу тут.

– Возити хліб на машині?

– Та хоч би й хліб, але я буду знати, що ти кожного дня вдома.

– Слухай, я хочу аби ти була щаслива. Чуєш? Я є чи ні, але ти маєш жити і ростити нашого сина.

Я не хотіла обіцяти.

П’ять років. П’ять років кохання, розлуки, тривоги. Це був ювілей нашого знайомства. Діма мав ось-ось повернутися, і в цю ніч мені наснився сон, який не залишив мені ілюзій.

Я стояла посеред поля, вкритого снігом, хоча був початок осені. Мороз пробирав до кісток. Переді мною — поле і сліди, які йдуть дуже далеко в далину.

А далі пролунав дзвінок, який вивів мене зі сну, але підтвердив знову, що сон здійснився.

Чотири роки постійних думок про те, що я могла змінити.

Я не плакала, бо мала бути сильною для сина. Уникала всього, що нагадувало про дорогу, на роботу ходила пішки, коли кудись їхала, то пристібалася навіть на задньому сидінні.

На чоловіків не звертала уваги, хоч були такі, що залицялися, особливо, коли знали, що я сама з сином. Наче я мала свічки ставити, що вони на мене глянули. Тому, коли черговий голос на роботі завів солоденько:

– Вибачте, я можу вам чимось допомогти? – спитав він.

Я навіть не глянула, хто це каже, а буркнула, що сама справлюся.

– Дарино, ти бачила, хто до тебе заговорив?, – обсіли дівчата з бухгалтерії,- Такий красень!

– Мені все одно.

– Слухай, не можна так, погорювала і досить. Такий шанс не часто трапляється.

– От і користуйтесь самі, а мені дайте спокій.

Виявилося, що це новенький співробітник. А ще виявилося, що дуже наполегливий.

– Я не можу, Назаре. Я люблю свого чоловіка і не хочу йому зраджувати.

– Але його вже нема.

– Є, він є в моєму серці.

Чоловік зменшив натиск, але старався бути поруч, підвезти чи відвезти на закупи, чи принести каву.

З часом я стала розуміти, що він справді щось до мене почуває більше. ніж азарт, до нього всі давно кидали залицяння після першого тижня, а він тримався вже який місяць.

Я стала думати про нього, як про варіант для щастя і мені стало соромно. Я купила квіти і пішла до Діми, все йому розповіла, сказала, що завжди його любитиму і пам’ятатиму.

– Твій син знає, хто його батько.

В ту ніч я спала дуже неспокійно, знову снилося засніжене поле, але я не бачила кроків, я їх шукала, бігала туди-сюди і не знаходила. «Діма! Де ти?!». І раптом з темряви вийшов Назар і сказав: «Я тут». Мені одразу стало так спокійно.

Я прокинулася. Сльози текли, але це були сльози очищення.

Я відкрилася Назару, звичайно, не про сон, а про свої переживання. Він був терплячий, він був уважний до Ігоря, який одразу прийняв його як тата.

У нас народилися доньки – Катя і Аня. Назар виховав Ігоря гідною, розсудливою людиною, прищепивши йому любов до точності, а не до ризику. Ігор став інженером, як і Назар.

Сьогодні, дивлячись на нашу велику родину, я відчуваю спокій і натхнення. Я виконала обидва заповіти: виховала сина і стала щасливою.