Я рота не встигла розкрити, як повз мене вже пронесли стареньку, метушилися в кімнаті, де б її поставити, щоб було зручно і ще й претензії мені висловили:

– Вікторіє, могла б приготувати для бабусі ліжко чи диван розкласти. Що це таке?

– Вибачте, але це якась помилка!

– Яка помилка? Поживе у вас трохи, заберемо скоро.

І так само швидко, як пришли, так само швидко пішли, залишивши мене з літньою жінкою. Я її вперше в житті бачила .

Я набирала чоловіка знову і знову аби він пояснив мені, що таке діється, але той не відповідав.

Я розумію, що ми зранку посварилися, але я б через дрібницю не телефонувала.

Та й не хотіла я чути його голос, який мене зранку назвав чужим іменем. Я вся аж стерпла, а далі й спитала, що то за така Ліля, яку чоловік кличе уві сні.

Ось так все й посипалося за кілька годин, що ми разом будували вісімнадцять років. Максим гримнув дверима і поїхав до Лілі, а я залишилася чогось чекати в квартирі.

В душі так хотілося вірити, що він зараз вернеться з букетом квітів і скаже:

– Вікусику, нема у мене нікого, я люблю лишень тебе.

І в двері справді подзвонили, але не Максим, а якісь Максимові родичі, дядько двоюрідний з синами і привезли бабусю.

Чому нам, що взагалі робити з жінкою, на який це час – не відомо.

Я вирішила зварити бульйону, бо уявлення не мала, чим годувати стареньку. Хоч я й ходила навшпиньки, але та мене покликала.

– Дитинцю, ти хто така. Де я?

– Я Вікторія, дружина Максима.

– Ааа, мій двоюрідний онучок, а де він?

– На роботі, – я не стала виливати душу перед жінкою, – ви скажіть, ви тут надовго?

– А ти не знаєш?

– Ні.

– До кінця свого, – спокійно каже та.

– Та не говоріть мені таке, що ви вигадуєте? Ми ж ділити квартиру будемо, а вас куди?, – я кинулася знову набирати чоловіка.

Нарешті той відповів, сказав, що забув попередити – бабусі залишилося недовго, а привезли її до нас, бо ми вже для них далека родина.

– Ти ж її онук, – кажу я, – яка це далека родина.

– Та вона двоюрідна сестра моєї бабусі, яка вона мені бабуся? Я їй завжди «тітко» казав. Але справа не в тому, вони весілля гуляють, от і не хочуть зіпсувати його поминками.

– Ага, то нам бабусю, а їм весілля. Що за люди.

– Слухай, ти майстриня судити, а там готуються за рік наперед до весілля, вже все готово, гості запрошені, аванси виплачені, а бабусі дають тиждень.

– Що ти таке кажеш. Негайно вертайся додому.

– Ти ж мене вигнала.

– Так, але я не буду за нею сама глядіти, а ні, то я їду геть, а ти веди сюди свою Лілю і тут її доглядайте.

– Та нема у мене ніякої Лілі.

– Я все чула на свої вуха. Я все сказала.

Приїхав Максим після роботи, поміг мені бабусю переодягти та перестелити постіль. Ми всі поїли бульйону з макаронами і пішли спати. Квартира двокімнатна і мені прийшлося ділити кімнату з Максимом.

– Давай не будемо бабусі нічого казати, – просив він мене, – і не будемо сваритися, бо ще чого доброго швидше на небо піде.

– Домовилися, – шипіла я.

На наступний день бабуся була доволі млява і я вирішила попитати чи не є якісь засоби для підняття життєвого тонусу.

– Скільки бабусі? Дев’яносто один? Та вона ще молода! Я такого чудового лікаря знаю, – розповідала моя бабуся, яка була експертом з лікування усього.

Я була згодна на все, лиш би старенька вернулася до себе додому.

За якийсь час прийшла моя бабуся з лікарем, щось вони там почаклували і пішли.

– Він буде приходити щодня, це дуже корисні крапельниці. Сама такі роблю, – запевнила мене бабуся.

І справді, за короткий час, Максимова бабуся сама встала і почала ходити в ванну, готувати собі їсти та бідкатися, що стільки в селі роботи, а вона в вікні кукує.

А далі й до мене взялася.

– А що це ти, люба моя, не готуєш чоловікові нічого поїсти? Чи ти думаєш, що він на каші та на бульйоні буде дуже добрим? Чоловік хоче смачно поїсти, а ти, видно, з ним вже й не хочеш жити разом?

– Що ви таке кажете?, – я не знала, як викрутитися, бо не хотіла чоловіка бачити і це було правдою.

– Та правду кажу, якби я колись своєму покійному Іванові не дала їсти, то як би то було? Та то би свекруха в ту ж секунду у мене була. А ти що маєш до роботи, що ти коло чоловіка не хочеш ходити?

– Жінка не народжена для того, аби дорослому чоловікові догоджати ти прислуговувати.

– Ой, ой. Корона з тебе впаде, що чоловікові догодиш? Ти йому, а він тобі, то хіба не так має бути в шлюбі?

– Він мені не помагає і я йому не буду, – кажу вперто я.

– То я буду, видно, – сказала вона і пішла на кухню.

Я не хотіла йти, але вона так гриміла на кухні кришками і каструлями, що я злякалася аби мені чогось не побила.

І так якось ми зварили суп та насмажили риби під її монолог, як то колись було.

– Колись хлопці були балувані, по кілька дівчат на одного, навіть, на одружених поглядали, треба було чоловіка пильнувати добре.

– А ви пильнували?

– Аякже. Він кіньми возить, то не одна до хати запрошує аби їй сіно привезти, чи гній вивезти. Та й завжди на стіл найкраще кладе.

– І що? Заставали чоловіка з кимось?

– Так, з подругою найкращою.

– Та ви що! І що далі?

– Та нічого, що я її не розуміла, дитину вона хотіла. Їй мого Івана й близько не треба було. От і наважилася.

– А не могла знайти когось іншого?

– Казала, що боялася когось просити, а Іван був їй за друга. Що я тобі скажу, ми потім ворогували, не буду лукавити, але коли Івана не стало, то ми помирилися і вона одна до кого я ще можу піти посидіти, а вона до мене. Ти собі й не уявляєш, як то чути в хаті лише свій голос.

Я задумалася, ось як дивно виходить, з часом все минає?

Бабуся з нами жила тиждень, а далі її забрали додому, вона почувалася дуже добре і всі були раді. Ми з Максимом поговорили відверто, він мені дав свій телефон і запевнив, що у нього нікого нема. Ми помирилися завдяки бабусі, бо я повірила їй, що шлюб – то взаємодопомога.

Автор Ксеня Ропота