Люба перекладала з місця на місце коробку дорогих цукерок і все ніяк не могла вирішити, куди сховати подарунок, аби він не муляв очі. Вона планувала цю поїздку ще з весни. Уявляла, як приїде в те маленьке містечко, де повітря пахне квітами і спокоєм, як відчинить хвіртку, а там дядько — у свої вісімдесят такий же прямий, як колись. Вона вже й меню в голові склала: щось легке, але святкове, щоб не перевантажувати старечий шлунок, але й щоб відчув — про нього дбають.

Дядько Павло жив один. Ну, як один — у нього був велосипед, город і старий товариш через дві хати, Олесь. Олесь був на п’ять років старшим, але тримався ще бадьоріше. Вони мали свій ритуал: щоранку зідзвонюватися, щоб перевірити, чи всі прокинулися, а по обіді сходитися на лавці під старою грушею. Люба знала, що самота — не приходить одразу, вона просочується крізь стіни хати, а далі накриває ковдрою байдужості.

Діти дядька, двоє синів, поїхали на навчання ще за старих часів. Та так і лишилися там, за кордонами, у нових державах з іншими прапорами. Писали, телефонували, обіцяли приїхати, але ж робота, сім’ї, кордони… Дядько їх не винив. Навпаки, пишався: «Мої хлопці там великі люди». Але Люба бачила, як він завмирає, коли в сусідів у неділю на подвір’ї галасують онуки.

Вона нарешті наважилася і набрала номер.

— Дядьку Павле, доброго дня! Я тут подумала… Ювілей же скоро. Я вже все зібрала, подарунок купила. Приїду в суботу вранці, все підготуємо, стіл накриємо, сусідів покличемо. Ви ж не проти?

У слухавці запала тиша. Люба навіть подумала, що зв’язок обірвався.

— Любо, та нащо воно тобі? — нарешті озвався він спокійним, але якимось надто рішучим голосом. — Я хлопців запитаю, коли зателефонують. Може, хтось один вирветься хоч на тиждень, а може, й обидва. Тоді вже й відсвяткуємо по-людськи, і тебе покличемо, і всіх інших.

— Але ж день народження саме в неділю! — розгубилася вона. — Вісімдесят років, це ж дата!

— Та що та дата… Подарунок твій не скисне, правда ж? Полежить. А свято — то таке. Коли всі свої зберуться, тоді й буде день народження.

Люба поклала слухавку і відчула, як у грудях щось неприємно стиснуло. Їй здалося, що її просто відштовхнули. Вона ж хотіла як краще! Хотіла витягнути його з того сірого одноманіття, нагадати, що він потрібен. А він — «хлопців запитаю».

Ті хлопці приїздили востаннє ще казна-коли.

Наступного ранку вона знову зателефонувала, щоб переконати дядька. Голос у того був напрочуд бадьорим.

— Любо, уявляєш, — майже сміявся він, — з роботи гінця присилали! Молодий такий хлопець, у костюмі. Привіз букет такий здоровий, грамоту від директора і премію на картку скинули. Приємно, що не забули старого електрика.

Любі стало ще гірше. Совість гризла: «Чужі люди прийшли, а я сиджу тут зі своїми цукерками».

— Дядьку, я зараз машину заправлю і за дві години буду у вас! Якраз обід разом проведемо.

— Тобі що там, сумно? — здивувався він. — Чого ти ото вигадуєш? У мене плани на вечір, не треба нікуди їхати. Відпочивай, займайся своїми справами. Ще побачимося.

Вона здалася. Сіла на диван, дивилася на ту коробку з бантом і думала: «Може, я справді нав’язуюся? Може, йому легше бути самому, ніж бачити мою жалість?».

А в маленькому містечку, у хаті з білими лиштвами, Павло Іванович повільно опустив слухавку на апарат. Він зітхнув і розправив плечі. На ньому була стара картата сорочка, чиста, випрасувана ще з вечора. Він підійшов до дзеркала, поправив сиве волосся. Йому вже годину як пішов вісімдесят перший рік.

Він знав, що Люба образилася. Вона добра дівчина, але надто метушлива. Він уявляв, як би це було: вона приїжджає, починає совати меблі, витирати пил там, де він його спеціально не чіпав. Почала б діставати білу скатертину, змусила б його вдягати сорочку з крохмальним коміром, яка тисне в шию. Потім сіли б вони за той стіл, вона б підкладала йому найкращі шматочки і дивилася б такими очима, ніби він уже однією ногою на цвинтарі.

— Ні, Любо, — прошепотів він до порожньої кімнати. — Не сьогодні.

Почувся стукіт у хвіртку. Павло усміхнувся. Це був Олесь. Він зайшов до хати з пакунком у руках, трохи задиханий, але з хитрими іскрами в очах.

— Ну що, ювіляре? Живий?

— Як бачиш. Проходь, сідай.

Павло дістав із холодильника солену рибу. Вона була жирна, бурштинова, саме така, як вони любили. У каструлі вже доходила картопля з власного городу — дрібна, солодка, розсипчаста.

— Оце я розумію, — Олесь вмостився на стільці. — А то племінниця твоя дзвонила мені вчора, питала, що тобі дарувати. Кажу: не чіпай людину, дай спокійно вік дожити.

— Дзвонила? Ох і Люба… — Павло хитав головою. — Вона хотіла бенкет. А навіщо він мені? Мені б отак — щоб ніхто не повчав, яку сорочку одягати і де лікті тримати.

Вони сиділи вдвох, неквапливо чистили рибу, обговорювали ціни на газ, згадували, як колись на цьому самому місці стояла довга лава і не вистачало стільців для всіх гостей. Тоді була жива дружина, тоді хата дрижала від дитячого сміху.

— А хлопці що? Дзвонили? — спитав Олесь, витираючи руки об рушник.

Павло на мить замовк. Його погляд зупинився на старій фотографії в рамці під склом. Двоє підлітків у шкільній формі, серйозні, ще зовсім чужі до того великого світу, який їх потім проковтнув.

— Дзвонили зранку. Обидва. Вітали довго, розказували про роботу. Вадим каже, що, може, восени вирветься. А в Ігоря онук у перший клас іде, теж ніяк зараз.

Він відкусив шматок риби і почав жувати, щоб більше не говорити.

— Ти знаєш, Олесю, я їм так і сказав: приїжджайте, коли зможете. Я ж нікуди не збираюся. Почекаю.

— Почекаєш, куди ти дінешся, — підтримав друг. — Ми з тобою ще на їхніх онуків надивимося.

Павло відчув, як його нарешті «відпускає». Він не хотів бути «об’єктом турботи». Він хотів бути просто чоловіком, який прожив довге життя і має право провести свій день так, як йому хочеться. Без краваток, без довгих тостів про «многая літа», без вимушених посмішок для сусідів, які прийшли б просто подивитися, як він здав за останній рік.

— А риба сьогодні вдала, — зауважив Павло, відламуючи шматочок спинки. — Сам солив?

— Сам. Три дні тримав.

Вони заговорили про заморозки, які цьогоріч надто сильні, про те, що паркан треба б підлатати, поки дощі не пішли. Це були живі, справжні розмови. Такі, що не вимагали душевних зусиль.

Але десь глибоко всередині, за цією побутовою завісою, у Павла все одно щеміло. Він уявляв, як зараз відчиняються двері, і на порозі з’являються вони. Сиві, дорослі, трохи чужі, але такі рідні сини. Він уявляв, як вони обіймуть його — по-чоловічому, міцно, мовчки. Без зайвих слів, бо що тут скажеш? Дочекався.

Павло глянув на свої руки. Вони трохи тремтіли. Він швидко сховав їх під стіл, сподіваючись, що Олесь не помітив.

— Ти чого замовк? — спитав друг.

— Та так. Про хлопців подумав. Знаєш, я коли з Любою говорив, то сказав їй, що вони приїдуть, і тоді ми вже всіх зберемо. А сам думаю: а якщо не приїдуть? Якщо так і будуть по екрану телефону мені махати?

— Приїдуть, Павле. Куди вони від цієї хати дінуться? Вона ж їм сниться, я певен. Ти головне велосипед не кидай, крути педалі, поки крутяться.

Вони ще довго сиділи. Сонце почало хилитися до горизонту, заглядаючи в кухоне вікно довгими жовтими променями. У хаті було тихо й затишно. Павло відчував, що зробив правильно. Йому не потрібне було це офіційне свято. Його власне свято було тут, у цій простоті, у цьому спокої, у надії, яка не залежала від цифр у календарі.

Він знову згадав Любу. Треба буде їй зателефонувати завтра. Сказати, що все добре, що він не злий. Просто старі люди мають свої примхи, і головна з них — бажання бути господарем власного часу.

Павло встав, щоб додати в чайник води. Він пройшов по кімнаті, і мостини звично рипнули під його ногами. Це був голос його дому. Він знав кожен цей звук, кожен куток. Тут було його життя, його пам’ять. І зараз, у свої вісімдесят, він відчував, що все ще тримає це життя у своїх руках. Навіть якщо ці руки іноді зрадливо тремтять.

Олесь уже збирався йти.

— Ну, бувай, ювіляре. Завтра, як завжди, в дев’ятій?

— В дев’ятій, — кивнув Павло. — Якщо сонце зійде.

— Куди воно дінеться? Зійде.

Олесь вийшов, і в хаті знову стало тихо. Павло підійшов до вікна і дивився, як постать друга зникає в сутінках. Він усміхнувся. Вісімдесят один рік. Попереду був вечір, тепле ліжко і ще один ранок, який обов’язково настане. А свято…

Свято буде пізніше. Коли на подвір’ї станеться той самий великий галас, на який він був готовий чекати стільки, скільки відміряно.

Дочекається, як гадаєте?