У мого діда була собака на ім’я Жучка. Чудовий був пес, який визнавав лише дідуся. Дід був його головним господарем. Переїхав дідусь із усією родиною в новий дім, і Жучку, звісно, взяли з собою. Та невдовзі після переїзду дідусь попав у стаціонар. І разом із ним зник і Жучка. Незабаром прийшла сусідка з попереднього дому і сказала бабусі:

– Ганно, із Жучкою щось недобре коїться. Сидить біля вашого старого дому на місточку і плаче. Я йому їсти винесла, та він не бере. Зробіть щось…

І ми зрозуміли, що Жучка загубив дідуся… і раз його не було на новому місці, вирішив, що дід пішов до свого рідного старого дому. Та він не знайшов дідуся й там. І пес, який втратив господаря, сидів біля свого рідного дому й плакав.

Дядько сів на велосипед і привів пса додому, а щоб той не втік назад, прив’язав його до будки. Навколо були свої, рідна сім’я, та не було дідуся. І Жучка відмовлявся їсти навіть улюблений м’ясний суп. Заповз у будку й лежав тихо-тихо, лише зрідка зітхаючи. У вихідний день ми всією сім’єю пішли відвідати дідуся і взяли з собою Жучку. Відвідувачів пускали до великої загальної кімнати приймальні, і дідусь спустився до рідних униз. Ми розповіли йому, як Жучка його загубив і як тужить.

Дідусь підійшов до вікна й побачив, що Жучка сидить навпроти вхідних дверей і чекає всіх.

– Доню, – звернувся він до доньки Лариси, – попроси лікаря, може, він хоч на хвилинку пустить сюди собаку?

Тітка Лариса в той час була дуже вродливою, одягнена за останньою модою, адже шість років пропрацювала в Німеччині. Говорила вона дуже грамотно й переконливо. Лікар, звісно, дуже обурився її проханням, та завдяки її наполегливості, з якою вона пояснювала, що собака зовсім пропаде й ця хвилина зустрічі може повернути його до життя, її прохання було сприйняте з розумінням не лише відвідувачами, а й пацієнтами. Усі хором почали просити доктора проявити милосердя. І він погодився!

Лариса вийшла на вулицю й за повідець завела Жучку до приймальні. При вигляді такого натовпу пес відступив, потім ліг на підлогу й застиг. А люди тихенько розступилися в боки, і тут собака побачив дідуся, який сидів на стільці!

Що витворяв Жучка…

Він кинувся до дідуся з якимось гірким-гірким гавкотом, міцно обійняв його передніми лапами, притиснувся собою і почав лизати йому обличчя… Плакали всі, хто там був, а найбільше -— доктор. І хвилина, відведена на зустріч, розтяглася на пів години.

Додому ми йшли із звичним Жучкою. Він шмигав по сторонах і, повертаючись до нас, намагався всіх обійняти.

І почалося в Жучки нове життя, сповнене звичних турбот. Ранком він з’їдав усе, що йому давали. Потім проводжав корову на пасовище, а бабусю – до дому й біг у бік лікарняного містечка. Підбігши до заповітного вікна, він ставив лапи на призьбу й чекав дідуся, який спускався з другого поверху й, узявши стілець, сідав навпроти свого друга.

Вони говорили про щось своє – кожен по-своєму й мовчки. О другій годині наступав тихий час, друзі прощалися, і дідусь повертався до своєї палати, а Жучка, щасливий і заспокоєний, повертався додому…