Я була впевнена, що цей вечір мине ідеально. Я вийшла з ванної, вдихаючи тепле повітря, змішане з ароматом мого улюбленого гелю. Хотілося просто сісти поруч із Дмитром, замовити якусь вечерю і нарешті обговорити колір запрошень на наше весілля.

— Що б ти хотів сьогодні на вечерю? — запитала я, посміхаючись.

Діма сидів на дивані, але не дивився на мене. Він крутив у руках телефон, і його пальці нервово постукували по екрану. Обличчя було блідим, а губи стиснуті в тонку лінію.

— Ну і навіщо ти мені брехала? — раптом сказав він, не піднімаючи очей.

У мене всередині все обірвалося. Це відчуття… я впізнала його миттєво. Наче крига під ногами дала тріщину, і ти вже знаєш, що за секунду опинишся в льодяній воді.

— В якому сенсі? — я сіла поруч, намагаючись зберегти спокій у голосі. — Діма, про що ти?

Він нарешті глянув на мене. У його погляді не було тепла, тільки якесь холодне здивування, змішане з образою. Він розблокував телефон і простягнув його мені. На екрані світився номер, який я сподівалася ніколи більше не побачити.

Номер, який я видалила з пам’яті ще п’ять років тому.

— Мені щойно дзвонила жінка, — почав він тихо, і кожне слово було як удар. — Вона плакала. Казала, що вона твоя мати. Що вони з батьком хворіють, що їм немає за що купити хліба, поки їхня дочка готується до розкішного весілля.

Аню, ти ж казала, що твоїх батьків давно немає. Ти казала, що залишилася сиротою ще в коледжі.

Я відчула, як мокрий халат почав холодити спину. В горлі став клубок, який заважав дихати. Я дивилася на той номер, і перед очима попливли картинки, які я так старанно ховала в найтемніші кутки своєї пам’яті.

— Діма, послухай… — почала я, але голос здригнувся.

— То вони живі? — перебив він, його голос ставав дедалі жорсткішим. — Просто скажи: так чи ні?

— Так, вони живі, — прошепотіла я, опустивши голову. — Фізично — так.

— Фізично? Що це за маячня? Я жалів тебе, я старався бути для тебе всім, бо думав, що в тебе нікого немає. А виявляється, ти просто викреслила їх, бо вони тобі не пасують до картинки успішного життя? Як ти могла?

Я відчула, як гаряча хвиля піднялася до обличчя. Він не розумів. Він виріс у нормальній сім’ї, де недільні обіди не закінчувалися тижневими застіллями.

— Ти не знаєш, що це за люди, — сказала я, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. — Ти не знаєш, як це — прокидатися від звуку розбитої пляшки. Ти не знаєш, як це — ховати хліб під подушкою, бо завтра його може не бути. Я пішла з дому в шістнадцять років. Вони навіть не помітили мого зникнення, поки до них не прийшов дільничний через скарги сусідів. Вони пропили моє дитинство, Діма. Вони пропили мої випускні сукні, мої мрії, мою віру в людей.

— І тому треба було сказати, що вони померли? — він встав і почав ходити по кімнаті. — Можна було сказати правду. Що вони люблять чарку більше за тебе, що ти з ними не спілкуєшся. Я б зрозумів. Але брехня… вона все отруює.

Я закрила очі. Перед очима знову виник Олексій. Три роки тому все було так само. Я теж думала, що він зрозуміє.

— Я вже казала правду одного разу, — промовила я крізь сльози. — Перед Олексієм. Я теж думала, що він підтримає і зрозуміє. Він наполіг на знайомстві. Казав, що батьки — це святе. Я привезла його до них. Мати ледве на ногах трималася, почала вимагати в нього гроші на “викуп”, а батько взагалі поліз з кулаками, бо йому здалося, що Олексій якось не так на нього подивився.

Я здригнулася від спогаду. Олексій тоді не сказав жодного слова. Він просто вивів мене звідти, а наступного дня прислав повідомлення, що весілля не буде. Сказав, що не хоче мати таку “спадковість” у своїй родині. Що йому навіть важко уявляти, якими будуть наші діти.

— Він кинув мене через них, Дімо. Просто викреслив два роки наших стосунків, бо мої батьки — залежні. Тоді я вирішила, що більше ніхто і ніколи не дізнається правди. Я хотіла бути просто Анею. Не дочкою тих людей, а самою собою.

Діма зупинився біля вікна. Він довго мовчав, і ця тиша була нестерпною.

— Звідки вона взяла мій номер? — запитав він, не обертаючись.

— Я не знаю… — я справді не розуміла. А потім у голові наче щось клацнуло. Ольга. Моя колишня подруга. Ми посварилися місяць тому, бо я не захотіла брати її в дружки. Вона знала все. Ми жили в одному дворі. Вона бачила моїх батьків сотні разів.

— Це Ольга, — сказала я, і всередині все захололо від усвідомлення такої дріб’язкової підлості. — Вона запитувала твій номер, нібито для того, щоб підготувати мені сюрприз на дівич-вечір. Я, наївна, повірила.

Я бачила, як Діма зітхнув. Його плечі трохи опустилися.

— Твоя мати… вона сказала, що вони дуже хворі. Що ти не відповідаєш на дзвінки.

— Вони хворі лише на одне — на непереборне бажання випити, — гірко відказала я. — Вона відчула “грошову жилу”. Ольга їй точно розказала, що в тебе є машина, що ми купуємо житло. Для них я — не дочка. Я — банкомат, який раптом перестав видавати готівку.

Я підійшла до нього, але не наважилася торкнутися. Мені не хотілося побачити в його очах те саме, що я бачила в Олексія.

— Я злякалася, — чесно зізналася я. — Кожного дня, коли ми були разом, я боялася цього моменту. Я вигадувала собі нову історію, нове минуле, аби тільки не повертатися туди. Я знаю, що брехня — це погано. Але я так сильно хотіла, щоб у нас було майбутнє, яке не стосується мого дитинства.

Діма нарешті повернувся до мене. Він дивився довго, вивчаючи моє обличчя, ніби шукав там відповіді на якісь свої запитання.

— Аню, я не збирався тебе кидати через твоїх батьків. Мені байдуже, хто вони. Але мені не байдуже, що ти мені не довіряла. Ми ж збиралися прожити життя разом. Як ти уявляла це далі? Ховати їх вічно?

Я мовчала, бо відповіді не було. Я справді думала, що зможу забути.

— Я просто хотіла бути щасливою, — прошепотіла я. — Хоча б раз у житті не бути “тією дівчинкою з неблагополучної сім’ї”.

Він нічого не відповів, просто відвернувся назад до вікна. Я повернулася на диван, відчуваючи, як у квартирі стає дедалі холодніше. Весь мій затишний світ розсипався на дрібні шматочки. Я думала про те, що завтра мені доведеться зателефонувати Ользі. Хоча ні, не завтра. Зараз. Але рука не піднімалася.

Діма вийшов на балкон.

Я сиділа і слухала шум міста за вікном. Десь там жили люди з нормальними батьками, з чесними стосунками, без скелетів у шафах. А я сиділа тут, у вологому халаті, і розуміла, що кожна моя спроба побудувати щось нове завжди буде впиратися в цей старий, прогрітий фундамент, який я так відчайдушно намагалася приховати за гарним фасадом.

Чи можна взагалі бути повністю чесною, якщо твоя правда настільки важка, що від неї хочеться втекти навіть тобі самій? Чи є в коханні місце для такого секрету, чи воно має бути тільки стерильно чистим?

Нарешті Діма зайшов в квартиру.

— Я не можу тебе зрозуміти, бо не був на твоєму місці. Я уявив собі батьків, які думають лишень про себе, і мені важко таке уявити навіть. Тому я не буду більше піднімати цю тему. Раз ти так вважаєш, я не буду повертати тебе в минуле.

Я обійняла його і заплакала від полегшення. Я буду щасливою, у мене буде сім’я і діти, яких я любитиму, і про яких піклуватимуся.

Тільки чи треба мені все виясняти до кінця самій і з батьками, і з подругою, як вважаєте?