Мої діти ставляться до мене, як до бездонного гаманця, і я це усвідомлюю та розумію, що по-іншому й бути не могло.

Коли мене питають щось про родину і сім’ю, то мені важко пояснити, як це я віддала дітей чоловікові.

Раніше я намагалася кожному пояснити, як це все сталося, виправдатися. Але тепер я розумію, що мені немає чого виправдовуватися, я маю поділитися з іншими жінками, щоб вони уникли подібних помилок, неважливо, чи це мами, чи невістки, чи свекрухи. Тепер я впевнено кажу:

– Я не виховую дітей, бо свекруха все знала краще за мене.

Є тут такі? Звичайно, що є. Не так невістка пере, варить, не так прибирає і виховує. Все їм не так. Вони не хочуть знати, що зате мама обіймає так ніжно, як ніхто у світі, що її поцілунки гоять рани, висушують слізки, що вона захищає від бабаїв, від поганого сну, від оси чи вітру. Це свекрухи не беруть до уваги.

За Дмитра я вийшла заміж у двадцять років, чекала від нього дитину, і ми справили невелике весілля. Батьки мені дали ключі від бабусиної квартири, сказали, що поки підросте молодша сестра, то ми маємо купити своє житло, а квартира дістанеться їй.

Я не заперечувала, адже сестрі було лише тринадцять, ще купа часу попереду.

Мати Дмитра мене не любила і не прийняла, вона ростила сина сама, але більше заміж не вийшла.

Батько допомагав Дмитру і навчання оплачувати, і на роботу влаштував. Жили ми непогано, я виховувала доньку, Дмитро добре заробляв, а далі почав ще більше отримувати, і так, що ми за п’ять років змогли купити власну квартиру. Це були чудові часи.

І ось я знову чекаю на дитину, мені вже важко справлятися з двома, і якось Дмитро й каже:

– Якщо тобі так важко, то запросімо маму до нас жити. Вона тобі допомагатиме з дітьми.

– Дімо, я не хочу, аби мама твоя мені допомагала. Я хочу, аби ти гуляв з синами, грався з ними, чи посуд мив за собою, чи пилососив.

– Що? Щоб я вдома пилососив після того, як я тобі таку зарплату приношу? Ніколи.

– Але мені важко.

– Я тобі сказав, що ти маєш робити.

А далі приїхала свекруха і теж підтримала синів план.

– Я продам свою квартиру, а ви свою і купимо більшу, кожен матиме по кімнаті, будемо все разом робити, – порадила вона.

І Дмитро погодився. Я була категорично проти, але хто мене слухав?

І далі почалося від свекрухи таке, що хоч з хати тікай:

– Це наша з сином квартира. Тут твого немає нічого, тому будь добра виконувати все ретельно, щоб я розуміла, що ти цінуєш те, що ми тобі даємо.

На її думку, я не так виховувала дітей: коли я робила щось одне, то треба було негайно робити інше; коли йшла гуляти з дітьми, то треба сидіти в квартирі, бо на вулиці віруси; коли сиділи, то треба йти гуляти, бо діти повітря свіжого не бачать.

А ввечері приходив Дмитро, і вона все йому доповідала, яка я невдячна, грублю їй і хочу, аби вона поїхала геть.

Дмитро байдуже слухав, і я якимось чуттям зрозуміла, що у нього хтось є.

– Дімо, ти когось маєш?

– Так, і я хочу, аби ти пішла. Дітей я залишу собі.

– Але це мій дім також, і дітей я не віддам.

– Олю, ти нікудишня мама і ти сама це знаєш, що ти даси дітям, коли у тебе нічого немає? Ти хоч гривню заробила за своє життя? А дітей треба одягати і годувати. Ти не справишся і сама дітей приведеш назад. Тому уникнемо цієї біганини.

Олежику було вісім, а Петрику три роки, коли вони добилися повної опіки над ними. Я приходила до дітей, але Олежик говорив до мене словами бабусі, я не могла їх чути. Петрик тягнувся ще до мене, але з часом так само збайдужів.

Я не мала нічого, все втратила. Діти мене не хотіли бачити, приходити до них, аби вони мене знову відштовхували, я більше не мала сили. Тоді й подалася на заробітки, щоб мати гроші і забрати їх.

Мене не було три роки, і коли я приїхала, то вони байдуже сприйняли всі мої подарунки, неохоче відповідали на запитання. Збоку скаржилася колишня свекруха, що вона не має сили за дітьми ходити, що вони не слухаються, мають погану поведінку в школі і в навчанні не перші.

– Дмитро собі живе, а я з ними цілодобово, а я вже й сили не маю. І за що мені це? Ніякої від них вдячності. Хіба я на це заслужила?

– То віддайте мені їх.

– То бери, а чи захочуть вони з тобою бути? Хочете, діти, таку матір? Хочете до неї йти жити?

– Ні, – казали сини і опускали очі.

І отак я й живу: дітям допомагаю, які мені не дякують ні за оплату навчання, ні за нові квартири. В їхній уяві – я їх покинула і тепер відкуповуюся подарунками. Дмитро живе в новій сім’ї, там двоє діток, тому йому байдуже на старших дітей, у нього свої клопоти. Свекруха скаржиться, що немає вдячності від онуків, від сина, що вони не допомагають їй так, як вона того заслуговує.

А я все чекаю, коли діти мене зрозуміють і пробачать, працюю заради їхнього блага. Часто думаю – я могла щось змінити? Як ви гадаєте?

Автор Ксеня Ропота