– Я всі гроші віддав, їм дуже треба було. Спочатку до себе запросив. Нагодував. Митися вони не захотіли, душ же на першому поверсі. Хлопчик трохи поспав. Потім до вокзалу провів, до автобуса. Так вони до центра доїхали й уже на поїзд сіли, звісно. Ти не подумай, хороша вона, та жінка. І така, не наша розумієш. Видно, що раніше інакше жила. Я ж на дружину господаря дивлюся, то розумію, які вони бувають, – розповідав із запалом Іван своїй дружині Олені.

– А ця, я гадаю, ще краще за неї жила. Не знаю, що її до нас занесло. Багато не розповідала. Просто пояснила, що від чоловіка вирішила піти зопалу. А потім подумала, побідкалася й надумала повернутися. А пішла ж без нічого. І дитину забрала. Каже, навіть якщо він її назад не прийме, то сина візьме! – продовжував Іван.

Олена лише беззвучно хапала повітря губами. Вона вже від душі виговариася. І тепер навіть сили нагримати на Івана не було.

Це її спочатку прорвало. Її проповідь чув увесь гуртожиток.

– Ох і начудив! Ти навіщо чужій жінці з дитиною всю премію віддав! Самі їсти не маємо! Нічого доброго не купуємо! У Марійки туфлі порвалися! Степанові терміново треба нові штани! За садочок платити! У холодильнику лише банка огірків! Ми ж на тебе покладалися! Що ти сьогодні з грошима прийдеш! Я ж дітям пообіцяла всього-всього накупити. Вчора останні йогурти їм віддала, кашку, фрукти. Самі сидимо на макаронах. Я вже на них дивитися не можу!

Тобі у приватника платять копійки! Я працюю за дріб’язок, ще й недостачу вирахували. А взяла Ганна, розкидали на всіх. Господи, як набридло так животіти! І треба ж, щоб такого чоловіка Бог послав! Сім’я без копійки, а він віддав вісім тисяч! Чужій людині! Тебе ж обкрутили навколо пальця! Свята наївність! І чому життя нічому не вчить! Ще й до нас у кімнату привів! Нагодував останнім! Марійці з Степаном сирочки на вечір були, а ти віддав чужому хлопчиську! Добре, хоч сережки мої золоті з ланцюжком та жінка не забрала! – голосила Олена.

Іван стояв, втягнувши голову в плечі. Він був невисокого зросту, з великими відстовбурченими вухами й вічно скуйовдженим волоссям. Покладистий, незлостивий, тихий, працьовитий. Освіти вчасно не здобув, бо треба було годувати молодших братів і сестер. Мама нездужала.

А потім зустрів Олену, закохався. Народилися діти. Але рідним усе одно треба було допомагати – ніхто не хотів брати до себе немічну матір. Іван узяв. І роботу намагався знайти таку, щоб до матері кілька разів на день прибігати. Тіснилися вп’ятьох у маленькій кімнатці.

Матері недавно не стало. Але можливості поліпшити житло не було. Іванова численна рідня сварилася через трикімнатну квартиру, він тактовно відійшов убік. А в Олени батьки й сестра з дитиною та чоловіком жили у двокімнатній.

Спочатку вони винаймали житло, потім зрозуміли, що більше не потягнуть. Довелося переїхати в гуртожиток.

Того доленосного дня Іван із премією повертався додому. Начальник розщедрився. І він просто летів на крилах, уявляючи, як зрадіє Олена. Як вони підуть до магазину.

І тут на площі біля крамниці побачив молоду жінку. Вона здавалася розгубленою. До неї тулився хлопчик років п’яти. Вони були дуже гарно вдягнені, це Іван одразу помітив. Щось просили, а люди посміхалися й відверталися.

Тут незнайомка зустрілася поглядом із Іваном і підбігла до нього. Попросила грошей. Сказала, що поверне. Мовляв, їй треба звідси поїхати. Додому.

– Розумієте, мій чоловік дуже заможна людина. А я… Засумувала. Невдячна, звісно. Він працював з ранку до ночі, мені здавалося, що не приділяє мені уваги. Розваги набридли. Захотілося чогось особливого. Це тепер я розумію, що, як то кажуть, від надміру такі вибрики показувала. І… взяла та й поїхала. Втекла від нього. До свого першого кохання. Той так гарно писав у повідомленнях, коли я дізналася його номер. І дитину взяла. Думала, буде нове життя.

Тільки чоловік мав рацію, коли казав, що я як орхідея, зачахну, якщо не доглядати. Той, до кого приїхала, тиждень не просихає. Грошей я не взяла. Думала, у нього є, та й я піду працювати. Але… Я так не можу. Відвикла. Не хочу. Реальність виявилася гіршою. Син проситься до тата. Хочеться до попереднього життя, де не треба ні про що думати й усе є.

Я думала лише про себе, тепер це добре розумію. І можна просто зателефонувати чоловікові. Але я боюся, що він за мій вчинок прийме лише сина. І… телефон свій удома залишила, щоб не відстежив.

Тепер хочу приїхати й перепросити, щиро перепросити, розумієте? щоб не зміг відмовити. А грошей немає. Ви б не дали грошей? Я поверну! – промовила жінка, дивлячись на Івана сапфіровими очима.

Сіроокий малюк вичікувально дивився, на щоках у нього були сліди від сліз.

І Іван дав гроші. Усю премію. Повністю. І до себе запросив, чаю попити, адже накрапав дощ. Хлопчик у гуртожитку лякливо тулився до мами. А вона, широко розплющивши очі, зі страхом оглядалася довкола.

– Не нашого поля ягода! – подумав Іван.

Потім він викликав їм таксі. І лише тоді схаменувся, що навіть імені не спитав. Тільки пам’ятав, що хлопчика звати Миколкою.

Олена не могла заспокоїтися. Марійка, яка повернулася з садочка, залізла до батька й умостилася в нього на колінах, обійнявши за шию. Син Степан просив вирізати з дерева ведмедя. А чоловік усе намагався пояснити Олені, що відчував – це не обман. Їм справді потрібна була допомога.

– Давай, виправдовуйся, давай. Ріж. Діти дерев’яними іграшками в тебе гратимуться. Гроші ж ти чужим роздаєш! Добро він зробив. Від сім’ї відірвав!

Довелося мені знову в Оксани позичати! Сили уже немає так жити! – плакала Олена.

Іван незграбно її втішав.

На вихідних вирішив наліпити пельменів. Він і готував сам. Любив цю справу. У колеги, що тримав дім і господарство, узяв фаршу в борг. Діти йому допомагали. Плитка в них була тут же, в кімнаті. Олена прасувала білизну.

І тут почувася стукіт у двері. Старший син, не питаючи, кинувся відчиняти. Це ж гуртожиток, усі гасають туди-сюди.

У кімнату ступили двоє чоловіків. Олена злякано поставила праску. Один був старший, із холодними сірими пильними очима, у довгому пальто, сивочолий. Другий тримав у руках кілька пакетів і велику ляльку. На неї одразу зачаровано задивилася Марійка.

Вона вийшла вперед і мовила:

– Добрий день, дядечку! Ви до нас у гості? А чия лялечка?

– Твоя. Тимуре, віддай панянці іграшку. І все інше постав. Тут братові твоєму. І до столу, – промовив чоловік у пальто.

– А ви… Ви хто? – витираючи об старі спортивні штани руки від борошна, ступив вперед Іван.

Чоловік простягнув йому руку, Іван у відповідь свою. Той потис її, кажучи:

– Дякую. За те, що допомогли. Моя дружина, звісно, дурницю вчинила. Не від великого розуму поїхала з сином. Ну, я її не засуджую. Зрозуміла тепер, як люди живуть. А то знахабніла до краю. Головне, що все добре закінчилося. Вона мені розповіла, як просила грошей на вулиці. Навіть подругам своїм соромно було дзвонити, засміяли б. Як ніхто, крім вас, не допоміг. А у вас же вони… Останні були, як вона зрозуміла.

Загалом, Іване, дякую ще раз, що повернули мені сім’ю. Побільше б таких людей, як ви. А це вам. Живіть довго і щасливо.

І простягнув тоненьку теку. Іван, знизавши плечима, її розкрив. Там були документи й ключі.

– А що це? – видихнув він.

– Мій подарунок. Моя Соломія сказала, що ви в гуртожитку з дітьми живете. Ну, я й купив вам квартиру. Велику, на березі річки. Подивіться фото.

Соломія казала, що ваші діти люблять купатися, ви їй розповідали. Тож, Іване, чекаю вас у машині, поїдемо все оформляти! – і незнайомець повернувся, щоб піти.

Олена втратила дар мови. Степан витяг із пакетів планшет і радісно його розглядав. Марійка гладила чудову ляльку.

– Ні, я не можу так. Ви що? Я ж просто так! Не заради чогось! – ухопився рукою за рукав ошатного пальто Іван.

– І я теж просто так. Ви добро зробили. Не залишили людей у біді. Мою дружину, сина. Інші б їх за пройдисвітів чи жебраків прийняли, – зітхнув чоловік.

Олена, почервонівши, одразу відвернулася.

– Ви не переживайте. Для мене це не сума. І знаєте, добрі справи, виявляється, дуже приємно робити! – усміхнувшись, чоловік кивнув і разом із супутником пішли.

Лише аромат дорогих парфумів залишився витати в повітрі.

– Іване… А це що? Це правда, чи що? Ой, Іванчику! Дай гляну. Точно! Папери всі. Іване! То що, чоловік тієї, як її, Соломії, нам цілу квартиру подарував? Ой, Іване. Я завжди знала, який ти в мене золотий чоловік! Давай, костюмчик ошатний одягни! Піджак короткуватий, але нічого. Хай бачать, який ти в мене діловий! – притискала до себе чоловіка Олена.

А той лише ніяковів, та примовляв, що йому нічого й не треба. Він же просто так допоміг, від душі!

Вони переїхали, звісно. У простору й світлу велику квартиру. І Олена тепер усім розповідає, який у неї чудовий чоловік і як йому раптом пощастило.

Просто маленький бумеранг добра, злетівши вгору, стрімко повернувся, несучи з собою набагато більше…

Так інколи буває…