Чоловік у мене лиш рахувався за такого, бо любив лиш генделик і в хаті лише ночував. А як приходилося до якоїсь роботи, то так потім давав мені перцю, що я старалася сама все переробити – і за чоловіка, і за жінку.

Ми пристарали на світ троє дітей, які були моєю віддушиною і розрадою. Змалку вони бачили ставлення до мене Семена, тому не розраховували, що батько буде якось по-іншому ставитися до них. Так і було, йому було все одно, що діти їли і як вони вчаться, головне його не чіпати.

Я нікому не розказувала про своє життя, бо це була звична ситуація в багатьох родинах, де чоловіки не пильнували своєї родини, а знаходили щастя в інших речах, а, оскільки, ще й мало заробляли, то радість була лиш в одному.

Поки ти молода та малі діти, то думаєш, що ще все життя попереду, що ти все зможеш, бо маєш здоров’я та наполегливість.

А потім ти вже стоїш на випускному доньки, плаття ти позичила в куми, бо грошей вистачило лиш на доньчину обнову.

Тоді я зрозуміла, що економити більше нема на чому, а треба вже щось робити і не працювати вдома за копійки від восьмої до шостої, а треба допомагати дітям, щоб вони жили краще за мене.

Стежка була вторована й до мене, тому я лиш назичила грошей на дорогу та на паспорт і поїхала.

Тоді діти так мене обнімали, їхні червоні оченята були красномовніші за тисячі слів.

– Мамо, вертайся скоріше, – благали мене вони.

Ви б знали, як я старалася і як я працювала! Як та дзиґа крутилася, щоб якнайшвидше вернутися.

Я мріяла, що привезу багато грошей і вже ніколи з дітьми не розлучуся.

Але…

Треба було віддати позичене, тому ще й дітям передала велику суму.

В моїй голові одразу застрягла сума в десять тисяч як мінімум з якою я маю приїхати додому і вже ніколи не вертатися сюди. Проте, мої діти росли і росли їхні потреби.

Я передавала на навчання, на одяг, на машину, на квартиру.

Я шкодувала собі морозиво купити в спекотній Іспанії, але все слала дітям.

– Зоє, – казала мені сеньйора Регіна, – Ти формуєш в них погану звичку мати гроші з повітря. А ти собі відкладаєш на старість?

– Мені до старості далеко, – казала я.

– Ой, не далеко. А хто тебе буде доглядати, як ти захворієш?, – питала вона.

– У мене троє дітей. я вже у них щонайменше заробила на те аби вони мені оплатили лікування.

– Ой, не кажи, то вони свої гроші тратитимуть і не згадають, що ти їм гарне життя влаштувала.

Я тільки відмахувалася від таких безглуздих припущень. Адже мої діти мене люблять і вони пам’ятають все те добро, що бачили від мене.

Але роки летіли, а я все ніяк не могла зібрати ту суму, з якою я мала приїхати додому.

Проте, як скрутило мені поперек, то вже не було питання про суму, а я поїхала додому. Ледве доїхала і мої діти мене зустріли машиною, все було гарно. Але вони здивувалися, що я їх не попередила про приїзд.

Я й сказала, що все раптово надумала, бо маю пройти тут обстеження, бо вже не те здоров’я.

Ну вони якось перезирнулися, але все було добре до того моменту, поки не почалися оті возіння від лікаря і до лікаря та численні аналізи, і МРТ. Одні говорили одне, інші – інше. Але легше мені від лікування не ставало.

Я міняла сотку за соткою, але діти також використовували гривні, проте як пішла мова за операцію, то тут вже вони не витримали і почали між собою сваритися, хто від мене більше отримував, той і мав за моє лікування платити.

– Вона тобі ще й машину купила!

– А тобі навчання оплатила!

– А тобі кредит погасила!

Я все те слухала і не могла зрозуміти, чому вони це роблять? Адже я стратила там здоров’я заради них, щоб вони жили краще, щоб не працювали тяжко, а насолоджувалися життям.

А я? Я забула за себе і давно вже не маю нічого особистого, бо завжди вони були у мене за найбільшу цінність.

Я не розумію де саме зробила помилку, що й зараз маю за неї платити?

Фото Ярослава Романюка.