Я все життя з чоловіком прожила в батьківській хаті і ми все життя будували власну. А поки будували, то й пристарали четверо діток, яких я безмежно люблю: двоє дівчат і двоє хлопців. Знаєте, наші діти виросли на тій будові, бо й у хованки там грали і «вище землі» на фундаменті, і навіть там побачення влаштовували, коли вже хата була накрита і закрита. Наче все в ній є, тільки нема внутрішніх робіт.

Діти всі оженилися і стало питання, кому ж хата дістанеться. Бо ми й далі з чоловіком жили в старенькій батьківській. Знаєте, добре, що чоловік вже того не бачить та не чує, бо як почали діти один перед одним свої аргументи викладати. То я не знала, де я маю дітися, бо ж усе завершувалося словами: «Правда, мамо?».

Наче я мала визначити, хто ж тієї хати найбільше потребує.

Першим став говорити старший син.

– Мамо, ви самі бачите, що у мене троє дітей, живемо ми у свекрів, мене там не рахують за газду і кажуть, що все відпишуть молодшій сестрі. Де я маю подітися, скажіть? Наша хата мені б дуже пасувала, бо я найбільше її з татом і робив. Ви пригадуєте скільки сезонів я їздив на заробітки з татом? Хтось з вас стільки вклав в цю хату, як я? Правда, мамо?

Я кивала головою, бо син справді їздив на роботу разом з батьком і вклав свої гроші в хату.

Далі стала молодша донька:

– Мамо, ви самі знаєте, що мене покинув чоловік з двома дітьми і я вже який місяць живу з вами. Я не маю куди подітися і не маю де жити. Мене вже ніхто заміж не візьме, то де я буду віку доживати. Коли діти повиростають? А так би була у мене хата і я б її якось вже сама до ладу доводила, поїхала б на заробітки на кілька років та й би було по всьому, головне хоч одну кімнатку зробити. Правда, мамо?

Так. Не пощастило моїй дитині, кивала я, якби я хотіла їй допомогти, але що поробиш?

Далі середній син почав говорити.

– Мамо, я поки сам, але звідки у мене на вчительську зарплату буде свій дім? Батько мені завжди казав, що мій розум – то його гордість, що я маю вчитися і він мені в житті допоможе і натякав, що хата буде моя. Я ще поки в місті, але ви знаєте, що я збираюся одружитися з Галею, а до її батьків йти не буду, бо їх всі знають. Хіба ви не хочете аби бодай один шлюб в нашій родині склався добре, правда, мамо?

Я всім серцем хотіла аби мій син був щасливо одружений і щоб його любили та шанували.

Далі стала старша донька:

– Мамо, мені вже сорок і щастя я в житті не матиму, бо не вдалася ні вродою, ні розумом, то чому б як компенсацію від життя мені не дісталася ця хата? Я б її продала і купила б в місті однокімнатну квартиру і там би мала шанс знайти свою долю. А тут в селі хто мене схоче? Правда, мамо?

Я кивала, що Настя чомусь не пішла вродою в мене, а в батька. Як би я хотіла аби у неї склалося життя…

Діти почали сперечатися вже між собою, а далі почали окремо до мене приходити та переконувати, що все має належати їм.

Я не знала, що маю робити, все вже мені в голові перекрутилося, я не мала ні сну, ні спочинку. Просила в Бога мудрості, поради і не отримувала.

Я погано пам’ятаю ті дні і не знаю, де була, коли отримала звістку, що хата палає. Нічого не вдалося врятувати і ми всі стояли на тому попелищі та плакали. Тільки у мене були сльози радості, що мої діти обійнялися та втішають один одного і вже й не згадують, кому вона мала дістатися.

Я прийшла додому і сіла думати, що тепер не знати де вже я свою старість зустріну, бо так само діти переконуватимуть один одного, що вони ніяк не можуть мене доглянути. Я не маю на них жалю, просто вони думають про себе найперше, а про себе маю думати я. Як мені бути – не уявляю, що б ви вчинили на моєму місці?

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота