Я давно перестала чекати на те, що багато років тому здавалося природним і закономірним. Тепло, увага, щирі слова… Здавалося, що це залишилося десь там, у минулому, у часі, який уже не повернути. Я навчилася бути самостійною, дорослою, врівноваженою жінкою, що не покладається ні на кого. Так я й жила — тихо, розмірено, присвятивши себе сім’ї.

Мої діти давно облаштували свої родини, у кожного свої турботи. Я не скаржилася, ні. Навпаки — тішилася, що вони влаштували життя. Онучки росли, час від часу заходили до мене, коли я їх забирала з садка, водила в садок.

Усе ніби було правильно. Просто… інколи в кімнаті ставало надто тихо.

Олексія я зустріла випадково. Знаєте, оті моменти, коли здається, що доля тихенько штовхає тебе в спину, а ти ще й не здогадуєшся? Саме так було.

Я сиділа на лавці біля ринку — чекала маршрутку, бо після покупок плечі трохи нили. Він підійшов з виглядом людини, яка завжди всім усміхається.

– Можна тут присісти? – спитав він.

– Сідайте, – кивнула я, навіть не підводячи погляд.

Я відчула, як він уважно на мене глянув. Потім спокійно й невимушено спитав:

– Ви часто тут буваєте? Я вас раніше не бачив.

Мені зовсім не хотілося вести розмову, але його голос був лагідний, м’який, наче знайомий.

– Та ні, – відповіла я сухо. – Просто сьогодні треба було купити дещо, от і переоцінила свої сили.

Він усміхнувся.

– Розумію. Я теж тут буваю, хоча й не люблю цих натовпів. Але куди дінешся.

Я не пам’ятаю, як саме ми перейшли від коротких фраз до бесіди. Він розповідав про сусідів, що ніяк не закінчать ремонт, про свою звичку по декілька разів перевіряти двері чи закриті, про смішний випадок із котом, що зіпсував йому нову сорочку. І я раптом зловила себе на тому, що слухаю, усміхаюся, а щось тепле неквапно розливається всередині мене.

Маршрутка приїхала швидко. Я піднялася.

– Гарного вам дня, – сказала чемно.

– А ви дайте мені можливість провести вас, – запропонував він. – Мені все одно в той бік.

Я мало не відмовила. Але щось — може, погляд, може, інтонація — зупинило мене.

– Ну, якщо вам по дорозі, – тихо відповіла.

Так ми зайшли разом в тисняву тролейбуса, він поміг мені нести сумки.

Спершу ми бачилися випадково, потім — узгоджуючи час, а згодом він почав заходити до мене «просто так». Принесе яблука, пакет із теплими булочками, якусь дрібницю для дому.

– Та не треба, – казала я постійно.

– Я ж не нав’язуюся, – усміхався він. – Просто люблю робити приємне.

З його приходом мій дім наповнився шумом, гамом, голосом, сміхом. Я опиралася цьому відчуттю довго, дуже довго.

Казала собі, що це просто дружба, просто знайомство. Мені соромно було навіть думати про більше.

Діти ж реагували стримано. Не грубо, але якось насторожено.

– Мамо, ти ж доросла людина, – казала донька. – Дивись, щоб не вийшло потім прикро.

– Мам, будь обережна, – додавав син. – Ми просто хвилюємося.

А онуки, почувши ім’я Олексій, кривили носи:

– Знову той дідусь? Він довго буде у вас сидіти?

Я робила вигляд, що не помічаю. Я доросла, маю право на свої рішення. Та все одно відчувала тиск, хоч ніхто й не говорив нічого прямого.

Тому й не поспішала з офіційністю. Для чого? Мені здавалося, що достатньо просто бути поруч, не запускати зайвих розмов.

Олексій ніколи не тиснув.

– Я поруч і так, – казав він завжди. – Захочеш чогось більшого – скажеш.

А потім сталося те, що багато чого змінило.

Одного ранку, коли я нахилилася взути тапки, мене пронизало так, що аж подих перехопило. Я застигла над кріслом, не в змозі випростатися. Плечі затремтіли, ноги підкошувалися. У голові стукало тільки одне: «Лише б не впасти…»

Я повільно, майже поповзом, добралася до телефону й подзвонила доньці.

– Доню, мені… здається, щось зі спиною… не можу рушити.

– Викликай швидку, мам, – сказала вона. – Ми приїдемо пізніше.

І приїхали — того ж дня, потім кілька разів у вихідні. Приносили фрукти, квіти, сказали:

– Ти тримайся, відпочивай. Ми спішимо, але ти дзвони, якщо щось.

І я дзвонила. А вони відповідали:

– Мам, ну ти ж не маленька. Ми не можемо щодня приїздити, справ багато.

Я розуміла їх. У всіх робота, у всіх будні, у всіх плани. Але коли зачинялися двері й у палаті наставала тиша, мені ставало так самотньо, як давно не було.

Тоді я зателефонувала Олексію. І він прийшов, і приходив щодня, приносив поїсти, ходив в аптеку, приносив книжки, сидів по кілька годин, допомагаючи мені дійти до вбиральні.

– Ти ж одужуй. Ми ще з тобою маємо стільки всього зробити.

– Чого саме? – намагалася жартувати я.

– Ну як чого? – усміхався він. – Ти ж маєш танцювати на нашому весіллі.

– Та ну тебе, – сміялася я, роблячи вигляд, що це просто жарт.

А він дивився так, ніби й не жартував зовсім.

Якось поклав мені на спину теплий компрес — робив усе дуже обережно, лагідно.

– Ось так, – сказав. – Потроху відійде. Я знайомий із тим, як це буває. Не бійся рухатися. Я допоможу.

І він допомагав.

Водив мене на огляди, підтримував під лікоть, робив легкі масажі. Він — той, хто не мусив, але чомусь приходив щодня.

А діти… раз на кілька днів.

«Ти тримайся, мамо, ми зайдемо вихідними».

Я вже не ображалася. Просто прийняла.

Коли мене виписали, я повернулася додому з Олексієм.

Минув місяць. Я вже могла ходити довше, стояти рівніше. Ми виходили в парк, сиділи на лавці, він носив із дому термос із теплим напоєм, казав:

– Пий маленькими ковтками, бо швидко охолоне.

І якось він знов повторив:

– А весілля — пам’ятаєш?

Я сперлася на спинку лави.

– Ти жартуєш постійно.

– Я — жартую? – посміхнувся. – Та ні. Я серйозно. Якщо ти дозволиш — я хочу, щоб ми були поруч офіційно. Щоб усе було чесно й відкрито.

Мене скувала нерішучість.

– Діти… – почала я.

– Це твоє життя, – відповів він тихо. – І я в ньому хочу бути. Але тільки якщо ти цього хочеш. Не через мене, не через самотність, не через втому. А тому, що тобі добре поруч зі мною.

Я довго мовчала. Дивилася на дерева, на голубів, що неквапно кружляли біля лавки.

І зрозуміла: добре. Дуже добре поруч із ним.

Тільки страх залишився. Не перед ним — перед реакцією дітей.

У підсумку я погодилася.

І ми подали заяву.

Я думала, що діти скажуть щось різке. Але вони просто приїхали й мовчки переглянулися.

– Ну… якщо так треба, – сказав син без особливого ентузіазму.

– Мамо, нам головне, щоб ти почувалася добре, – додала донька так, ніби переконувала саму себе.

А онуки взагалі промовчали.

Та хоч що б вони відчували — це не зупинило мене.

День нашого весілля був тихим. Ми двоє і наші діти з онуками.

Після реєстрації в невеличкій залі Олексій взяв мене за руки.

– Ну що, готова? – спитав.

– До чого?

Він увімкнув тиху мелодію з телефону.

– Ти ж обіцяла танцювати.

Я засміялася.

– Я не обіцяла. Це ти придумав.

– Гаразд, – кивнув він. – Але ж ти одужала. А значить — час виконувати неіснуючі обіцянки.

Я піддала йому руку — і ми танцювали. Повільно, легенько, з обережністю, але танцювали.

Я відчувала, як він дуже ніжно притримує мене за талію, боячись зробити хоч щось зайве. І мені здалося, що я знову молодша на років двадцять.

Коли ми зупинилися, він прошепотів:

– Ось тепер я точно знаю: усе було не даремно.

Та діти… діти не осяялися щастям.

Після церемонії вони підійшли, обійняли мене, але у поглядах була нерадість.

– Мамо, ти ж знаєш, ми… просто хвилюємось, – казала донька м’яко.

– Усе буде добре, – відповіла я, не хотіла вдаватися в пояснення.

– Тільки бережи себе, – додав син.

Я бачила не готові.

Пізніше, коли всі розійшлися, Олексій доторкнувся до моїх пальців:

– Вони звикнуть. Не одразу, але звикнуть.

– Я й не прошу їх радіти, – сказала я. – Головне, що я сама спокійна.

І це була правда.

Тепер ми живемо разом. Я не відчуваю поспіху, тривоги чи сорому. Він — поруч. Дбайливий, уважний, теплий.

Щоранку він приносить мені чашку теплого напою й каже:

– Вставай, сонечко. Сьогодні буде добрий день.

Я інколи зупиняюся в коридорі й думаю: «Невже мені таке ще було можна? Після всього? Після стількох років спокійної самотності?»

А потім чую його голос із кухні:

– Лесю, приходь спробуй, що я тут приготував.

І все сумнівне зникає.

Бо щастя приходить так тихо, що його легко не помітити.

Я не чекала — а воно все одно знайшло мене.