Віктор Сергійович переглядав стопку роздрукованих резюме, автоматично відкладаючи більшість убік. Офіс ще був порожнім, тільки гула кавомашина в кутку. Він шукав асистентку вже другий тиждень, але все здавалося якимось однаковим: стандартні навички, курси англійської, посилання на прилизані профілі в соцмережах.

Він зробив ковток гіркої кави й витягнув останній аркуш. У графі «По батькові» значилося — Вікторівна. Він мимоволі всміхнувся.

— Ну, хоч якась різноманітність, — пробурмотів він сам до себе. — Вікторія Вікторівна. Майже як у класиці.

Він подивився на дату народження. Осінь дев’яносто першого. Щось усередині кольнуло, але він списав це на ранкову втому. Потім глянув на прізвище — незнайоме. Можливо, по чоловікові, або просто збіг.

— Завтра о дев’ятій, — сказав він секретарю по внутрішньому зв’язку. — Призначте цій Вікторії співбесіду.

Наступного ранку він запізнився на п’ять хвилин. Коли він увійшов до приймальні, дівчина вже чекала на стільці біля вікна. Вона підвелася, коли він проходив повз, і Віктор ледь не впустив ключі від кабінету.

— Заходьте, — кивнув він, намагаючись тримати голос рівним.

Коли вона сіла навпроти, світло з вікна впало прямо на її обличчя. Віктор відчув, як у скронях починає пульсувати. Це була не просто схожість. Це було так, ніби час згорнувся в петлю.

— Ви принесли диплом? — запитав він, щоб просто щось сказати.

— Так, ось тут у папці, — вона простягнула йому документи.

— Ви народилися в жовтні?

— Так, двадцять п’ятого. А щось не так?

Віктор не відповів. Він дивився на її руки — тонкі пальці, знайома манера заправляти волосся за вухо. Він пам’ятав ці жести занадто добре.

— Ось текст, — він підсунув їй аркуш із технічним описом обладнання. — Передрукуйте це у файл. Мені треба перевірити вашу швидкість і грамотність.

Дівчина мовчки сіла за стіл з комп’ютером. Клавіші почали ритмічно клацати. Віктор відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й відразу побачив Надію.

Це було літо дев’яностого. Спекотне, задихане літо перед його від’їздом до Німеччини. Надя була студенткою педагогічного, завжди носила якісь легкі сукні в квіточку і пахла польовими травами. Вона була тихою. Настільки тихою, що він іноді забував про її присутність у кімнаті, поки вона не приносила йому чай або не починала перекладати його книжки на полицях.

Він не збирався на ній одружуватися. Він взагалі тоді ні про що таке не думав. Кар’єра здавалася єдиним, що мало значення.

— Тобі там буде краще, — казала вона йому на пероні.

— Мабуть, — відповідав він, уникаючи її погляду. — Ти ж пиши, якщо щось треба.

— Не треба, Вітю. Просто їдь.

Вона не плакала при ньому. Тільки очі були якимись надто блискучими. Він поїхав і перші кілька місяців навіть писав короткі листи, на які вона відповідала стримано й тепло. А потім робота затягнула його, з’явилися нові знайомі, нові плани. Листування затихло само собою. Він переконав себе, що так краще для них обох. Що вона знайде когось надійнішого, хто не марить закордонними відрядженнями. І, головне, хто люитиме її. Бо він не любив і дуже йому було совісно, що вона до нього з усією душею, а в ньому нічого не відлунює.

Зараз, дивлячись на дівчину за монітором, він розумів, наскільки помилявся.

— Я закінчила, Вікторе Сергійовичу, — сказала Вікторія, повертаючи його в реальність.

— Добре. Залиште файл на робочому столі.

Він підійшов до вікна, повернувшись до неї спиною.

— Віко, де зараз ваша мати?

— Мами немає. Вже п’ять років як.

— Що сталося?

— Серце. Вона ніколи не скаржилася, просто одного разу не прокинулася.

Віктор відчув холод у животі.

— А батько? Він допомагав вам?

— Я його не знаю. Мама казала, що він поїхав працювати далеко, і вони просто загубили зв’язок. Вона ніколи не говорила про нього погано. Казала, що він був дуже розумним.

— Вона показувала вам його фото?

— Так. У мене є одна в гаманці. Вона завжди носила її з собою, а потім віддала мені.

Дівчина дістала невелике, потерте по краях фото. Віктор не став його брати. Він і так знав, що там побачить — себе самого, молодого, впевненого, з дурнуватою зачіскою тих часів, на фоні старого університетського корпусу.

— Ви схожі на неї, — тихо сказав він.

— Всі так кажуть. Ви її знали?

— Ми колись працювали разом. Давно.

Він сів на край столу, дивлячись на свої руки. Йому було соромно. Не перед цією дівчиною, а перед тією жінкою, яка всі ці роки мовчала, виховуючи дитину на самоті й розповідаючи їй казки про «хорошого батька».

— Ви берете мене на роботу? — запитала Віка.

— Ні. Робота секретаря — це не для вас.

— Але я добре впоралася з тестом…

— Справа не в тесті. У вас є освіта?

— Тільки коледж. На університет не вистачило грошей після смерті мами.

— Ви підете вчитися. Я допоможу з документами і оплатою.

— Навіщо вам це? — вона підозріло звузила очі.

— Вважайте це боргом. Старим боргом, який я забув вчасно повернути.

Віка мовчала кілька хвилин, розглядаючи його обличчя.

— Ви Віктор? — раптом запитала вона.

— Так.

— Мама перед смертю сказала, що якщо мені колись буде зовсім важко, я можу спробувати знайти вас. Але я не шукала спеціально. Просто надіслала резюме за оголошенням. Це випадковість.

— Випадковостей не буває, Віко.

Вечір у місті був прохолодним. Віктор Сергійович чекав біля входу до навчального корпусу. Віка вийшла разом з натовпом студентів, тримаючи в руках декілька важких підручників.

— Як пройшли перші лекції? — запитав він, забираючи в неї книги.

— Важко. Багато інформації. Я вже відвикла від такого темпу.

— Нічого, звикнеш. Хочеш заїхати кудись повечеряти?

— Краще додому. Мені треба ще підготувати реферат.

— Добре, я підвезу.

Вони йшли до машини мовчки. Це не було напружене мовчання. Скоріше, це була тиша людей, які намагаються звикнути до нового статусу один одного.

— Знаєш, — сказала вона, коли вони вже сіли в авто. — Я спочатку думала, що ти просто хочеш відкупитися.

— А зараз?

— А зараз я бачу, що тобі теж страшно.

— Можливо.

Віктор завів двигун. Він дивився на дорогу, але боковим зором бачив її профіль. Вона була такою ж впертою, як Надя, але в ній було більше впевненості. Мабуть, життя навчило її бути сильнішою.

— Ти ніколи не питав, як вона жила, — тихо промовила Віка.

— Боюся почути відповідь.

— Вона була щасливою. По-своєму. Вона дуже любила свою роботу в школі. І мене. Вона ніколи не виглядала нещасною жінкою, яку кинули.

— Це робить мою провину ще більшою.

— Вона б так не вважала. Вона взагалі не знала слова «провина».

Вони зупинилися біля її будинку. Стара п’ятиповерхівка, тихий двір.

— Зайдеш на чай? — запитала вона.

— Якщо ти не проти.

У квартирі було чисто й бідно. На стіні висіла невелика картина — пейзаж, який він колись подарував Наді. Маленька річка, верби. Він навіть забув про її існування.

— Я пам’ятаю цей малюнок, — сказав він, підходячи ближче.

— Мама казала, це її улюблене місце. Хоча я ніколи там не була.

— Я покажу тобі його. Це недалеко від міста.

Він сів за стіл на кухні, поки вона ставила чайник. Все було таким звичайним, побутовим, що йому на мить здалося, ніби не було цих двадцяти років порожнечі.

— Надю, я не зможу замінити тобі батька за один день. І, мабуть, за рік теж.

— Я знаю.

— Але я хочу спробувати. Принаймні, щоб ти знала, що тобі більше не треба розраховувати тільки на себе.

— Я вже звикла розраховувати на себе. Але… — вона зам’ялася. — Але добре, коли є хтось ще.

Вона поставила перед ним чашку.

— Дякую, — сказав він.

— За чай?

— За те, що прийшла на співбесіду.

Минуло ще кілька місяців. Віктор став ловити себе на тому, що його життя тепер обертається навколо її дзвінків та успіхів у навчанні. Він розлучився багато років тому, дітей у шлюбі не було, і ця раптова поява доньки заповнила якусь стару, випалену пустелю в його душі.

Одного разу він приїхав до неї ввечері, коли йшов густий сніг.

— У мене для тебе дещо є, — сказав він, дістаючи з кишені конверт.

— Що це? Знову гроші? Вікторе, ми ж домовлялися.

— Це не гроші. Це документи на тебе. Я переписав на тебе квартиру, ту, що в центрі.

— Навіщо? Мені тут добре.

— Там ближче до університету. І там безпечніше. Просто прийми це як факт.

Вона зітхнула й поклала конверт на стіл, не відкриваючи.

— Ти намагаєшся все виправити подарунками.

— Я намагаюся зробити так, щоб ти була захищена. Це все, що я можу зараз.

— Знаєш, що мені насправді було потрібно? — вона подивилася йому в очі.

— Що?

— Щоб ти просто прийшов раніше. На п’ять років раніше. Щоб вона це бачила.

Віктор замовк. Це була правда, яку він не міг змінити. Ніякі гроші, квартири чи зв’язки не могли повернути той час і те мовчання.

— Я знаю, — нарешті відповів він. — Я з цим живу щодня.

Він підвівся, збираючись іти.

— Тату? — вперше тихо покликала вона.

Він застиг біля дверей. Це слово прозвучало так незвично, так несподівано, що він не відразу зрозумів, що це звернення до нього.

— Залишайся на вечерю. Я приготувала рагу. Мама завжди його готувала.

Він повернувся і сів назад на стілець.

— Добре. Давай своє рагу.

Вони вечеряли в напівтемряві кухні. Сніг за вікном засипав місто, стираючи кордони між минулим і майбутнім. Віктор дивився на неї й думав про те, що Надя залишила йому те, чого він не заслуговував — шанс почати спочатку.

Він більше не відчував тієї гострої провини, яка мучила його перші тижні. Її місце зайняла спокійна рішучість. Він знав, що вона ніколи не буде такою беззахисною, як її мати. Він не дозволить їй розчинитися в комусь іншому так самовіддано й безслідно.

— Ти завтра вільна? — запитав він.

— Після другої пари. А що?

— Поїдемо виберемо тобі машину. Тобі набридло їздити в метро, я бачу.

— Вікторе… тобто, тату… це занадто.

— Це нормально. Просто їж.

Вона всміхнулася — вперше так відкрито й легко.

— Добре. Але вибирати буду я.

— Хто б сумнівався.

Він вийшов на вулицю пізніше, ніж планував. Холодне повітря обпалило легені. Він ішов до своєї машини, слухаючи хрускіт снігу під ногами, і вперше за довгий час йому не хотілося нікуди поспішати. Все, що було важливим, тепер мало своє ім’я і свою адресу.

Історія Віктора та Надії закінчилася давно, на тому вокзальному пероні. Але історія Вікторії тільки починалася, і цього разу він не збирався бути лише випадковим перехожим у чужому житті.