Повернулася дівчинка, а тата нема. Мама сказала, що він ніколи не повернеться, треба звикнути. І нічого не пояснила. І багато років мовчала.
І вирішила дівчинка, що тато – зрадник.
Через два роки написав тато дівчинці листа. Воно довго йшло з далекого міста.
Дівчинка відповіла на листочку від шкільного зошита лише одним словом: «Зрадник». Чомусь друкованими літерами.
І більше не було листів від тата – замовк.
Дівчинка перестала думати про нього. Все ж зрозуміло – зрадник!
Стала дівчинка дорослою. Подумки поверталася іноді до батька. До іншої жінки пішов, тому мама й мовчала. Мовчала, щоб не тривожити душу. Дуже гарна мама, її треба берегти.
Колишній маленькій дівчинці далеко за сорок. Був день народження у мами, і спитала доросла донька: «Може, розкажеш правду про батька? Багато часу минуло. Ну розкажи вже».
Мама сумно відповіла, що не можна в минуле вторгатися: “Я замкнула двері, а ключі викинула”.
І трохи грубо: “Не лізь”.
Жінці п’ятдесят п’ять, мамі під вісімдесят. І зрозуміла мама, що скоро піде. Хотілося душу полегшити. Дала дочці адресу батька і сказала: «Поїдь до нього. Обіцяй мені, що поїдеш. Він живий ще».
Після того, як не стало матері зібралася донька в дорогу. Не почала шукати телефон батька, а просто поїхала.
Двері відчинив дуже літній чоловік. Відійшов убік: «Іруся»?
Вона кивнула головою. Пройшла до чистої невеликої квартири, сіла без запрошення.
Запитала: «Що трапилося? Мама жодного слова не сказала. І перед своїм відходом не сказала. Тільки взяла з мене обіцянку, що поїду».
Хотіла продовжити про «іншу жінку», але промовчала.
Батько сказав, що та давня історія схожа на художній фільм:
– Твоя матір покохала молодого хлопця. І зізналася у цьому. Плакала, просила вибачення. Але з коханням впоратися не могла.
І тоді попросила мене зникнути, щоб ти звикла до нового батька, тобто до вітчима. Просила не руйнувати її щастя. Говорила, якщо я люблю її, то на все піду. Я й пішов.
Поцілував тебе та поїхав.
Було дуже тяжко, довго нездужав, ледь втримався на цім світі. Страшенно за тобою сумував, а любов до твоєї матері зжив, якщо можна так сказати.
Розповів і дав почитати листа від колишньої дружини. Там написано, що з молодим хлопцем не вийшло. Так одна й жила. І на душі тяжкий гріх, що Іринку татка позбавила. І сміливості забракло, щоб назад попросити вернутися. Думала, що вже донька не пробачить, боялася її гніву. Так і жила під подвійним тягарем – вина перед чоловіком, страх перед донькою. І ось час відповідь дати – Творцю. Чи простить? Страшно дуже.
Жінка була вражена: «Як так? Щоб догодити дружині, ти ховаєшся в кущах, і про мене не подумав? Чому мовчав? Гордість не давала?
Батько гірко посміхнувся: «Яка гордість? Ти про що? Важко розповісти, як було гірко. Я ж життя своє занапастив. І не знав, що твоя мама з тим молодим хлопцем не змогла жити. Ніяких новин від неї не було. Уяви: приїхав би я, намалювався, і що? Вона просила до вас не лізти. І я слово дав і його дотримав».
У доньки гарне життя: чоловік та діти. А батьки з доброї волі зруйнували власне життя.
Батько сказав: Є люди, більш нещасливі, ніж я. Сусід у мене – покинутий сторічний дідусь. Усі його залишили. Я ходжу і доглядаю. Жаль його.
Звернувся нещодавно, куди слід. Відвезуть дім піклування. А я ось уже півтора роки як доглядальниця. Не витримав – втомився. Посидь трохи, схожу подивитись, як він там? Ми з ним дуже дружили».
І пішов.
Донька квартиру оглянула. На стіні висить дитяча фотографія, її фотографія.
Під нею, на столику, зошит, у якому вона колись малювала.
Бідна квартира – нічого зайвого. Та й не треба нічого батькові.
За спиною почулись кроки – це він повернувся: “Завтра його відвезуть, мого хорошого друга відвезуть”.
Сиділи поряд, мовчали. Про що говорити? Про безглузде життя? Про те, що люди одурять себе, оббрешуть себе, а з тенет недосказаності вибратися не можуть?
Донька фотографії показала: «У тебе онук та онучка. Мій чоловік – геолог. Я медична сестра у дитячій поліклініці. Тобі приїхати треба, онуків побачити. Потягом швидко доберешся. Надумаєш – подзвони».
Поїхала жінка, знає тепер правду, а полегшення нема.