Інна стояла, спершись на край кухонного столу, і здавалась одночасно здивованою та роздратованою. На плиті свистів чайник, але вона навіть не звертала уваги. Дмитро тим часом намагався непомітно пройти до вітальні, та вона його зупинила:

— Дмитре! Поясни мені, будь ласка, навіщо ти запросив цього свого друга? Ти ж бачив, що через нього Надя в сльозах поїхала! Я стільки років її не бачила, так хотіла поспілкуватися, і що? Десять хвилин — і вона в машині, засмучена!

— Та нічого він їй не казав такого, — знизав плечима Дмитро. — Ти ж бачила, я весь час поруч стояв. Він слова кривого не вимовив.

Інна поставила руки на пояс.

— Ти не чув. А я чула. Я жінка, я бачу ці натяки. Хто таке каже при першій зустрічі?

Дмитро не знав, що сказати, бо глибоко в душі був на стороні друга, але ж не скажеш про таке дружині.

Ця історія з Надею почалася не сьогодні, він знав її давно, вона була кращою подругою дружини і відмовляла її від заміжжя.

– Інно, ти така гарна, а виходиш заміж за бідного студента. Так не годиться, не можна так себе знецінювати. От я вийду заміж за мільйонера, щонайменше.

Він навіть був радий, що вона пропала з його поля зору одразу після весілля, а тут несподівана зустріч.

Вони з дружиною рухалися між стелажами супермаркету, збираючи продукти — салати, фрукти, трохи м’яса, солодке до кави. До них мав приїхати Ігор — давній друг Дмитра, з яким вони колись пів університету провели разом.

— Ти хоч пам’ятаєш, який він? — запитала тоді Інна, поки Дмитро обирав чай.

— Та нормальний хлопець. Ну… трохи прямолінійний, але це в нього стиль такий.

— Прямолінійний — це коли людина каже правду спокійно, — уточнила вона. — А коли випалює все в лоба, не думаючи, — це інше.

— Е-е-е… — Дмитро усміхнувся, — можливо, ти маєш рацію. Але я його сто років не бачив. Навіть цікаво, чи змінився.

Вони вже майже завершили закупи, коли Дмитро, несучи два важкі пакети, випадково зачепив плечем жінку, що саме проходила повз.

— Ох! — вигукнула вона, ледве не впустивши сумку.

Вона вже хотіла обуритися, але раптом придивилась.

— Дмитро?! Нічого собі! Це ти?

— Надя? — підняв брови він. — Скільки років!

Інна озирнулася — і серце в неї підстрибнуло. Перед ними стояла Надя. Її давня подруга, з якою колись вони й по гуртожитках ходили, і до ранку розмовляли, і один одному все розповідали. Але потім життя розвело: робота, переїзди, сім’я, турботи.

— Ой, Надю! Та я ж тебе сто років не бачила! — Інна кинулася обіймати подругу.

— Я теж! — сміялась Надя.

Її гарні очі світилися радістю від зустрічі.

— Слухай, ти мусиш сьогодні прийти до нас, — вигукнула Інна. — У нас гості, мій чоловік запросив свого друга.

Посидимо, поговоримо, хоч трохи надолужимо!

— Я з радістю, сама хотіла тебе знайти та погомоніти… — усміхнулася Надя.

— Це доля, що ми зустрілися. Приходь, – засяяла Інна.

Інна була така щаслива тоді. Вона навіть не здогадувалась, що все піде не так.

Ігор приїхав першим. Високий, міцний, із надто гучним сміхом, трохи різкуватими манерами. Той самий тип чоловіка, який не пропускає можливості вставити колючий жарт, навіть якщо навколо незнайомі люди.

Коли з’явилася Надя, він одразу підвівся.

— Ви подруга Інни? Дуже приємно провести час з такою красунею.

Надя легенько всміхнулась, вона звикла до захоплених поглядів.

Спочатку все було більш-менш. Вечеряли, говорили про роботу, про ремонт у них із Дмитром, про подорожі.

Надя розповідала, що останнім часом працює віддалено, подорожує і шукає себе.

Розмова якимсь чином зайшла про особисте життя. Надя усміхнулась і сказала:

– Ігоре, одружися зі мною! Я гарна, я розуміюся на житті, зі мною весело. Я хочу заміж за заможного чоловіка. Але є умова – його дохід має бути десь мільйон гривень щомісяця. От тоді я без роздумів погодилася б. Ти ж підприємець…

Інна аж закашлялася

– Надю, ну й вимоги… Не дивно, що ти досі сама.

– А що? Я вродлива. За хороші речі платять дорого.

Усі погляди автоматично звернулися до Ігоря. Він усміхнувся, подумав трохи і каже:

– Одразу скажу: почав розмову не я. Тому якщо комусь здасться, що я надто прямий — вибачайте…

Він зробив ковток води й подивився на Надю відкрито.

– Я послухав те, що ти озвучила, і в мене виникла проста думка. Як людина, яка працює з цифрами, можу чесно сказати: твоя пропозиція для мене — збиткова. Не просто невигідна — саме збиткова.

Надя різко нахилилась уперед:

– А чому? Тобі що, шкода витрачатися на жінку, краса зараз дуже дорого коштує, це я тобі кажу. Ти праси в салонах краси бачив?

Ігор повільно похитав головою.

– Дозволь пояснити. Ти пропонуєш обмін: твоя зовнішність — в обмін на мої доходи. Якщо так, то вона має для тебе конкретну «ціну» — мільйон на місяць. Добре. Припустімо, я приймаю цю умову й ніби «купую» твою красу за озвучену вартість.

Але є нюанс. Фінансові активи можуть зростати або падати, залежно від обставин. А ось зовнішність — це актив, який невпинно дешевшає. Це не образа, це фізіологія. Через кілька років вартість твоєї «пропозиції» зменшиться. І це передбачувано на сто відсотків.

Він говорив дуже рівно, без насмішки.

– Тож з точки зору економіки виходить, що ти — актив із прогнозованим зниженням вартості. А мої заробітки, якщо я все роблю правильно, навпаки мають тенденцію зростати. Тому купувати актив, який тільки втрачатиме ціну, — безглуздий бізнес-крок.

Надя образливо прикусила губу, але він продовжив:

– До речі, якщо раптом у мене зникнуть гроші — ти б пішла. Ти ж сама сказала, що без забезпечення стосунків не бачиш. А коли твоя краса почне тьмяніти, то ти вважаєш природним, що я мав би залишатися поруч. То це справедливо з економічного погляду?

Ігор знизав плечима.

– Тому моя відповідь проста. На зустрічі — будь ласка. На офіційний союз — ні. І якщо мої слова здаються жорсткими, згадай, що висунула пропозицію у форматі угоди саме ти. Я просто відповів у тій самій логіці.

За столом повисла важка пауза.

І тільки тоді Надя розгублено видихнула:

– Та я… може, пожартувала, Ігоре. А ти прямо всерйоз…

Інна побачила, як у Наді в очах бринять сльози. Маленькі, тонкі, майже непомітні. Але подруга їх стримувала.

— Вибачте, — сказала Надя з крижаною ввічливістю, — я, мабуть, поїду. У мене справи.

І встала.

Інна схопила її за руку:

— Надю, не йди… Він просто так… він не подумав…

— Все нормально, Інно. Справді.

Вона взяла свою сумку, навіть не попила чаю, і тихенько вийшла.

Інна дивилася їй услід, і в грудях у неї стискалося.

Так закінчується зустріч, на яку чекала стільки років.

— Ти це бачив? — прошепотіла вона тоді. — Чому ти нічого не сказав?

— Та він же жартував! — виправдовувався Дмитро.

— Жартував?.. Жартував — це коли всі сміються. А коли людині боляче — це не сміх.

— Ну… — Дмитро почухав потилицю. — Я чесно не зрозумів, що вона так сприйме.
Інна втомлено зітхнула.

— Це тому, що ти чоловік. А ми, жінки, відчуваємо тонко. Я бачила, як їй стало неприємно.

— Ну, я вибачуся перед нею, — бурмотів Дмитро. — І Ігор вибачиться.

— Не треба їй шаблонних вибачень.

Чоловік пішов до гостя, а Інна задумалася. Наче й шкода подругу, бо таке ніхто не хоче почути, але з іншого боку – наче й правильно сказано, що якою ти міряєш міркою, то такою й тебе поміряють?