Оксані було сорок п’ять, і з кожним роком вона дедалі більше цінувала свій тихий будинок на околиці міста. Колись, двадцять років тому, вона з Дмитром купили цю ділянку, тоді ще пусту, зарослу бур’янами. Потім самі вибирали проєкт, сперечалися, куди ставити панорамні вікна, чи робити терасу, чи ні. Урешті збудували просторий будинок з дерев’яним фасадом, теплими підлогами й садом. Сад змінювався разом з господарями. Спочатку це був зелений газон з акуратними кущиками малини, аґрусу, смородини, та плодовими деревами. Але далі з’явилися грядки полуниці, зелені, картоплі і бурячків.

Її життя було рівним. Спокійним. Передбачуваним. І їй це подобалося.

Аж раптом — повідомлення від Люби.

Вони дружили з дитинства. Пісочниця, перша втрата молочного зуба, стильні бантики в школі, перші дискотеки, університет, дурнуваті фото на сходах гуртожитку. А потім життя рознесло їх по різних містах. Залишилися лише дзвінки, листування, інколи довгі нічні розмови «по душах».

Тому коли Люба написала:

«Наші шляхи розійшлися. Він переїхав. Я вже кілька місяців не можу зібратися…»

Оксані стало холодно.

Вона перечитала повідомлення тричі, потім набрала номер.

– Любцю, ти де зараз?

– Дома… – голос був тихий.

– Добре чуєш? Збираєш сумку й приїжджаєш до мене.

– Оксан, ну…

– Ніяких «ну». Я вже сказала Дмитрові, що в нас буде гість. Їдь сьогодні.

Люба довго мовчала, а потім погодилася:

– Добре. Я спробую зібратися.

Дмитро відвіз Оксану до міста, і вони забрали Любу пізно ввечері. Та виглядала так, ніби носила на плечах важкий рюкзак: погляд тьмяний, хода повільна, губи постійно стиснуті, щоб не зірвався плач.

– Їдемо до нас, – тихо сказала Оксана й торкнулася її руки.

Люба не сперечалася.

У машині вона сиділа на задньому сидінні, втупивши погляд у темряву за вікном. Дмитро вмикав спокійну музику, інколи пропонував перевірити, чи зручно, чи не холодно. Люба відповідала кивком.

Коли вони приїхали додому, Оксана провела її до кімнати — простора, світла, з великим ліжком і м’яким пледом.

– Тут будеш жити, скільки треба, – сказала вона. – Сніданок о восьмій. Хочеш — прокинешся, не хочеш — відпочинеш.

Люба лише прошепотіла:

– Дякую, Оксанко…

І лягла спати одразу, не вмикаючи світла.

Перші дні Люба майже не виходила з кімнати. Оксана приносила чай, фрукти, інколи легкий суп. А коли подруга вперше відчинила двері самостійно та попросила чашку чаю «просто так», Оксана відчула полегшення.

На третій день Люба вперше вимкнула телефонний режим «не турбувати». На п’ятий — вийшла з Оксаною на терасу.

– У вас тут… так тихо, – сказала вона.

– Це тому, що дерева шумлять замість сусідів, – усміхнулася Оксана.

Люба вперше ледве-ледве посміхнулась.

На восьмий день вона вже сама запропонувала приготувати обід.

– Я маю щось робити, інакше зійду з розуму, – зніяковіло сказала вона. – Дозволиш?

– Звісно. Моя кухня — твоя кухня.

І це справді допомогло. Люба метушилася між шафками, різала овочі, жартувала, згадувала старі історії зі школи.

На дев’ятий день запитала:

– А може, мені пошукати роботу? Щоб хоч трохи відволікатися?

– Я тільки «за».

Оксана допомогла їй скласти резюме, Дмитро — відредагував. І за тиждень Любу запросили на співбесіду в офіс неподалік, де був гарний колектив.

Вона повернулася додому з очима, що світилися:

– Мене взяли! З понеділка починаю.

Оксана обняла її.

– Я ж казала: ти сильна.

Все складалося добре.

Люба розправлялася, наче листок, якому дали воду. Вона зняла маленьку однокімнатну квартиру в новому будинку за три зупинки від офісу. Купила собі посуд, пару нових суконь, навіть змогла знову сміятися щиро, з іскрою.

І саме в той час Оксана почала ловити дивні дрібниці.

Спочатку — дрібні. Майже непомітні.

Один раз вона побачила, як Люба виходить із машини, що стояла біля магазину. Машина була надто схожа на авто Дмитра — сірий універсал, така ж форма фар. Але номер вона не розгледіла, та й… мало що. Район невеликий, машин багато однакових.

І все ж маленький холодок залишився.

Другий раз — коли Дмитро написав їй о 17:20: «Затримаюсь, тут перевірка газового обладнання», а через хвилину (!) Люба відправила фото свого обіду з текстом: «Роблю перерву». І Оксана раптом упізнала стіл. Саме та поверхня, яку вона бачила в офісі, коли забирала Любу тиждень тому. Дмитро колись розповідав, що хоче повернутися на фріланс… чи не міг він бути поруч?

Оксана похитала головою:

«Що ти вигадуєш?»

Та підсвідомість не відпускала.

Третій раз вона побачила її силует у салоні машини Дмитра. Але це був лише відблиск у вікні, і Оксана сама себе відразу втихомирила.

Усе це виглядало занадто фантазійно, і вона намагалася не створювати собі зайвих переживань.

А потім все сталося буденно й навіть трохи смішно — як для моменту, що мав перевернути її життя.

Того вівторка Оксана прийшла з роботи раніше. Вона хотіла заїхати в магазин по овочі для вечері. Коли зайшла у супермаркет, побачила біля стелажа зі свічками знайому куртку.

Дмитро.

Він стояв, тримаючи коробку, і щось коментував. Біля нього — жіноча постать у світлому пальті.

Оксана завмерла. Серце почало гупати так, ніби вона тільки-но піднялася на десятий поверх пішки.

Пальто перевернулося до неї.

Люба.

Вони обоє щось обговорювали, сміялися, Люба легко торкнулася рукою його ліктя, а Дмитро, нахилившись, щось показав їй на полиці.

Все. Це був не відблиск. Не плутанина. Не випадковість.

Оксана відчула, як з-під ніг тікає земля.

Вона поклала кошик на найближчу полицю й швидко вийшла з магазину. Повітря було холодним, але вона не відчувала нічого. Дійшла додому, сіла на терасі й просто сиділа хвилин двадцять, не рухаючись.

Дмитро повернувся пізно. Увійшов у будинок і почав з порогу:

– Ти не повіриш, який сьогодні був день…

– Дмитре, – перебила Оксана. – Де ти був?

– Та я ж казав: в магазині. Купував…

– З Любою? – спокійно запитала вона.

Він знітився.

– Оксан, давай не будемо поспішати з висновками…

– Це не висновок. Я вас бачила.

Він потер чоло й зробив кілька кроків по кухні.

– Все складно. Ми просто…

– Не продовжуй, – сказала Оксана спокійним голосом. – Я все зрозуміла.

І тут у дверях з’явилася Люба. Вона зайшла обережно, ніби боялася, щоб підлога не скрипнула.

– Оксано, – почала вона, опустивши очі. – Я хотіла сказати сама. Сьогодні. Але…

– Уже немає сенсу.

Люба ковтнула повітря.

– Мені шкода. Але ти повинна… трохи відступити. Як тоді відступила я.

– У якому сенсі «тоді»?

– Коли все зламалося в мене, – сказала Люба. – Я думала, залишуся самотня. Але знайшла… новий шлях. І ти знайдеш.

Оксана подивилася на неї уважно. А потім дуже повільно сказала:

– Добре. Я знайду.

Вона встала.

– А тепер, будь ласка, шукайте двері. Бо хата — моя.

Дмитро хотів щось сказати, але вона мовчки вказала на вихід. Цього вистачило.

Будинок, який вони будували разом, не зменшився ні на сантиметр. Але тиша в ньому стала іншою — глибшою. І ця тиша давала їй змогу дихати.

Через багато тижнів вона почала гуляти садом, переставила меблі у вітальні. Маленькі зміни, які ніби нагадували їй: життя рухається далі.

Через пів року її відрядили на курси з проєктного менеджменту.

А ще через рік в їх відділ прийшов новий спеціаліст — Андрій. Нічого особливого: спокійний, уважний, трохи сором’язливий. Але з глибоким поглядом і звичкою приносити чай колегам без приводу.

Вони почали говорити, потім гуляти після роботи, якось пішли на ярмарок у центрі міста, потім на концерт камерної музики.

Все це було тихо. Ніякого блиску, ніяких феєрій. Просто добре.

Колись, сидячи з ним на терасі свого будинку, Оксана сказала:

– У мене було відчуття, що після всього мені вже нічого не буде цікаво.

Андрій відповів:

– А тепер?

– Тепер… – вона всміхнулася. – Тепер я відчуваю, що дихаю. І чую себе.

Це було найважливіше.

А Люба й Дмитро… Так, вона чула деякі чутки. Хтось казав, що в них непорозуміння, хтось — що вони не зійшлися характерами, іноді — що Люба змінила роботу. Оксана не заглиблювалася. Вона не бажала зла нікому з них, але і повертати в своє життя цю пару не планувала.

Її сторінка перегорнулася.

Вона йшла далі.

І цього разу — там, де справді було спокійно, тепло і чесно.