Я пам’ятаю, як Оля вперше з’явилася в нашому під’їзді. Це було восени, дощ такий періщив, що світу не було видно.

Вона тягла дві великі сумки і Дмитрика за руку, йому тоді роки три було. Малий у капюшоні, носом шморгає, а вона така тонка, наче очеретина, ледь ті сумки переставляє. Я якраз сміття виносила, зупинилася, допомогла двері підтримати.

Вона тоді просто кивнула, навіть не посміхнулася. Вже потім ми розговорилися, коли наші малі в пісочниці не поділили лопатку.

Оля була дивна. Ніколи не жалілася. Інші жінки на лавці тільки те й робили, що кістки чоловікам перемивали чи на ціни нарікали, а вона мовчала. Робила на заводі у дві зміни, аби в малого все було. Якось я зайшла до неї солі позичити, то бачу – у неї в кімнаті ідеальна чистота, але порожньо так, аж луна йде. На стіні тільки одна полиця з книжками і старий альбом. Оля тоді якраз Дмитрика спати вкладала, вийшла до мене на кухню, сіла на табурет і просто закрила обличчя руками.

– Втомилася, Олю? – запитала я тоді тихенько.

– Серце, Лесю. Наче голка там сидить, постійно коле.

Я їй тоді ще казала – піди до лікарів, не жартуй з цим. А вона тільки рукою махала. Мовляв, пройде, то від перевтоми.

Коли її не стало, я першою дізналася. Подзвонили з заводу, бо мій номер був у неї записаний як “сусідка Леся”. Я тоді на кухні пиріжки ліпила, так у борошні і побігла. Дмитрик був у садку. Я його забрала, сказала, що мама трохи затримається. Він нічого не питав, тільки дивився на мене так, наче все вже знав. Діти – вони ж відчувають більше за дорослих.

Вдома Петро мій уже чекав. Він у мене після тієї аварії на лісопилці став сам не свій. Ноги не слухалися, лікарі тільки розводили руками – мовляв, хребет цілий, то щось у голові заклинило, психосоматика чи як воно там. Він лежав цілими днями, дивився в телевізор, який навіть не вмикав. Коли я привела Дмитрика, Петро навіть голову не повернув спершу.

А потім, коли малий підійшов до його ліжка і поклав на ковдру свою машинку, у Петра в очах щось промайнуло.

– Це тобі, – сказав Дмитрик. – Вона швидка.

– Дякую, козаче, – прохрипів Петро.

Ті дні були найважчими в моєму житті. Своїх троє – Миколка, Гліб і маленька Віка. Віка ще зовсім крихітна була, постійно на руках. І Петро лежачий. І Дмитрик мовчазний. Я готувала їжу великими каструлями, прала руками, бо машинка зламалася якраз у той тиждень.

Спина нила так, що вночі не могла заснути. Але найгірше було те відчуття безвиході. Я знала, що Олин альбом у мене, я його забрала, поки квартиру не опечатали. Там на першій сторінці було фото того Андрія. Молодий, кучерявий, усміхається. На звороті олівцем: “Для сина”. Оля вірила, що він колись прийде.

Я шукала його довго. В селі, де Оля колись жила, вже нікого не лишилося, хто б пам’ятав. Але світ тепер такий, що через інтернет можна і голку в сіні знайти. Знайшла його профіль. Він там такий поважний, у костюмі. Дружина красива, Ірина. Садочок, квіти, море. Щасливе життя.

Перше повідомлення я писала пів ночі. Витирала, знову писала. Хотіла, щоб не звучало як погроза чи шантаж. Просто факт. “Андрію, у Олі народився син, ваш син. Її не стало. Дитина зараз у мене, але це ненадовго. Йому потрібен батько”.

Бачу – галочки сині. Прочитав. Чекаю. Минула година, дві. Тиша. Вранці перевіряю – нічого.

Наступного дня знову пишу: “Ви хоч щось скажіть. Я ж не грошей прошу. Хлопця шкода. Він на вас схожий”. Знову прочитано. І знову мовчок.

Я тоді так розізлилася. Петро бачив, як я телефоном об стіл грюкнула.

– Що, не озивається? – запитав він.

– Мовчить… Бач, життя йому зіпсувати боюся. А малий що, не людина?

Через три дні я написала тій Ірині. Знайшла її в друзях у Андрія. Написала все прямо. Про Олю, про серце, про те, що Дмитрик зараз спить на розкладному кріслі в нашій тісній кімнаті, бо місця більше нема. Написала, що в понеділок прийдуть з опіки. Я знала, що це ризик. Могла бути будь-яка реакція, скандал, він міг мене просто заблокувати. Але мені вже було все одно. Я бачила, як Дмитрик щовечора підходить до вікна і дивиться на дорогу. Він чекав. Не знав кого, але чекав.

В суботу Петро раптом заговорив про Олю.

– Вона мені снилася, Лесю. Стояла отам, біля порога. Посміхалася так, наче все вже добре.

– То просто сни, Петре. Від нервів все це.

А в неділю ввечері ми сиділи на кухні. Дмитрик грався з Миколкою у дворі, вони щось там з палок будували. Я дивилася на них і думала – а може справді лишити малого? Ну, де троє, там і четверо. Якось прогодуємося. Але як згадаю ті комісії, ті перевірки доходів… Хто мені дасть дитину, коли в мене чоловік інвалід і троє своїх?

Машина з’явилася раптово. Велика, біла, вона повільно проїхала по нашій розбитій вулиці і зупинилася прямо навпроти під’їзду. Я завмерла. Петро теж напружився, намагався підтягнутися на руках.

З машини вийшов Андрій. Він виглядав інакше, ніж на фото. Старший, втомлений. Очі бігали, він явно нервував. З іншого боку вийшла Ірина. Вона була в простому платті, без зайвих прикрас. Я вийшла до них.

– Ви Леся? – запитав Андрій.

– Я.

– Ми приїхали за Дмитром.

Я не знала, що казати. Злість кудись зникла, лишилася тільки якась пустка в грудях.

– Заходьте. Він у дворі.

Вони зайшли. Дмитрика гукнув мій син і він став на порозі. Він дивився на Андрія довгим, серйозним поглядом. Не було ні сліз, ні радості. Просто впізнання. Андрій підійшов до нього, став на коліно.

– Привіт, синку. Малий мовчав. Потім тихо запитав:

– Ти за мною?

– За тобою. Назавжди.

Ірина підійшла до них, поклала руку Андрієві на плече. Вона дивилася на малого з такою цікавістю, наче намагалася знайти в ньому риси чоловіка. І, мабуть, знайшла, бо очі в неї потеплішали.

Потім ми пили чай. Це було дивно. Андрій і Ірина сиділи за нашим старим столом, покритим клейонкою з квітами. Петро намагався підтримувати розмову, розпитував про дорогу. Андрій відповідав коротко. Виявилося, що Ірина прочитала моє повідомлення раніше за нього. Вони два дні сперечалися, навіть посварилися. Але потім вона сказала: “Якщо ти його не забереш, я сама поїду. Я не зможу з цим жити”.

Коли вони почали збирати речі малого – а там тих речей було на один рюкзак – Дмитрик раптом підбіг до мене і міцно обхопив за шию.

– Дякую, тьотю Лесю. Я тільки по голові його погладила. Слова в горлі застрягли.

Вони поїхали, коли вже сутеніло. Я довго стояла на дорозі, дивилася на червоні вогні фар, поки вони не зникли за поворотом. Повернулася в квартиру. Петро вже спав. Я прибрала зі столу, помила чашки. Вляглася поруч з ним, але сон не йшов. Все думала про Олю. Чи бачить вона це все?

А вранці стався той випадок з Петром. Це було як у кіно. Я пішла в ванну, повертаюся – а він стоїть посеред кімнати.

Тримається за спинку стільця, ноги тремтять, але стоїть!

– Лесю, я встав, – прошепотів він.

– Петре, як це?

– Не знаю. Наче відпустило щось. Вночі наче тепла хвиля по ногах пройшла, я думав – мариться. А вранці спробував – і вийшло.

Сусіди потім казали – то переживання допомогло чи ліки нарешті подіяли. А я знала. То Оля. Вона так свій борг віддала.

Ми врятували її сина, а вона врятувала мого чоловіка.

Тепер у нас все інакше. Петро вже навіть на роботу вийшов, на ту ж лісопилку, тільки тепер охоронцем. Миколка з Глібом допомагають йому. А я часто отримую повідомлення від Андрія. Він тепер не мовчить. Шле фотографії, питає як ми. Ірина теж іноді пише, розказує про успіхи Дмитрика в школі.

Нещодавно прислали фото – вони всі разом у зоопарку. Дмитрик тримає за руку маленьку Настю – доньку Андрія та Ірини, яка народилася вже після того, як вони забрали малого. Настя така чорнява, з такими ж очима, як у Дмитрика.

Дивлюся на них і бачу – одна сім’я.

Я тепер часто ходжу до Олі на могилку. Поправлю квіти, посиджу трохи. Розказую їй новини. Знаю, що вона чує. Знаю, що вона спокійна. Бо совість у всіх чиста, а це, мабуть, найголовніше в житті.