Діти були моїм сенсом життя без перебільшення. Спочатку стосунки з чоловіком були романтичними, я любила його, як і він мене.

Але я не думала, що після весілля на мене звалиться така гора обов’язків. Ні, я розуміла, що треба приготувати їсти, але ж не в таких об’ємах і не з такою частотою. А як діти пішли, то я взагалі не мала перепочинку.

Тому стосунки між нами пішли нанівець і, коли я дізналася, що Микола має іншу, то полегшено зітхнула. Життя на одних аліментах мене не лякало, бо його зарплата була не набагато більшою, а так батьки помагали, його також, і я чудово навіть справлялася. Діти у мене були доглянуті, ситі, одягнені, я на себе нічого не витрачала, аби бути попри люди і все.

Іншого чоловіка собі не шукала. Ще коли ми жили разом, то мене чоловік питав спересердя:

– А тобі який чоловік потрібен? Та й чи потрібен взагалі?

– Так, потрібен, який мене підтримує і допомагає, – мріяла я.

Микола таким не був. Він не допомагав мені, він сидів і чекав, коли все зробиться моїми руками: пилюка витреться, стіл до хати занесеться, страва приготується і діти самі задачки зрозуміють.

А потім отак ображено обертався і питав чи мені взагалі чоловік потрібен.

Про себе я думала, що такий не потрібен. Але з іншого боку – він батько моїм дітям, то хай вже буде.

І ось він пішов, а мені стало набагато легше: ніхто не помічав немитої підлоги, вчорашнього супу чи гори посуду.

Захотіла дітям купила щось в кулінарії і ті поїли, до бабусі відправила, а сама й бутербродом обійдуся.

Микола жив щасливо з іншою, а я жила щасливо сама, тішилася як діти ростуть, а потім сталося.

Сталося те, що діти дуже швидко виросли.

Спочатку я це помітила, як вони перестали поміщатися на нашій маленькій кухні, кухня була дуже мала, поміщався стіл і плита та крісло між ними. Коли вони були малі, то я ще могла попри них ходити та подавати страви, а тут вже треба просити встати.

Але й не це мене підкосило.

Я ж працюю медсестрою в поліклініці, статків не маю, одна зарплата, виживаю лише економлячи, Микола давно перестав давати гроші на дітей, бо вже доньці двадцять, а синові двадцять два.

І ось син привів додому дівчину.

– Мамо, це Інна. Вона буде з нами жити, – познайомив мене він.

– Олежику, а де вона буде жити?, – здивувалася я.

– Не переживай, у моїй кімнаті.

– Олежику,- зауваження так у мене на губах і затихло.

У нас квартира гуртожитського типу, один «великий» зал, де жили ми з донькою, комірчинка, де вміщався лише розкладений диван та коридор, де були два розкладні крісла, але як їх розкласти, то не можна вже пройти в ванну з комірчини, як і вийти з квартири.

Така маленька квартира тісна для двох, а тут ще й третя дівчина.

– Мамо, у нас все серйозно, я не хочу її втрачати, – казав мені син.

Я зітхнула і пішла готувати вечерю, апетит у Інни був чудовим.

Але далі прийшла донька.

– Мамо, я теж хочу жити вдома, чого це Олегу можна жити з дівчиною, а мені ні?

– Але ти не казала, що у тебе є хлопець, – розгубилася я.

– Є, а тобі не казала, бо ти все сприймаєш надто драматично. Він теж буде жити зі мною.

Донька навіть не подумала про те, що вона приведе хлопця в кімнату, де живу я. Коли після роботи я зайшла в кімнату, то всюди були речі цього Івана.

– Мамо, вечеря скоро?, – спитали діти одночасно.

Я була така розгублена, що пішла готувати їсти, все думала, що то сон і я зараз прокинуся, а мої дітки ще маленькі, обіймають мене, і сміються.

Але це не був сон. Після вечері гримнуло двоє дверей, а я залишилася перемивати весь посуд. Прийшлося самій розкладати крісло та стелити постіль. Спала дуже неспокійно, зранку мене розбудив син, який перечепився, йдучи в ванну.

– Мамо, чому ти крісло ще не склала?, – пробурчав він.

І так я приходила додому та готувала на четверо ротів, спала, мов той заєць, а перевдягалася в ванній. Ви спитаєте, чому я не пішла до батьків чи подруг? Чому я не вигнала дітей?

Мені було соромно.

Я знала, що почую від мами, бо чула це сотні разів:

– Ти їх надто балуєш, тому вони тебе цінувати не будуть.

Те саме мені казали і подруги. Отже, вони виявилися правими.

Мені було соромно, що мої добрі і люблячі діти не бачать, як мені не комфортно, як вони переступають через мене буквально йдучи у ванну, для яких я стала невидимим яйцем-райцем.

Соромно перед Інною і Іваном, які бачили, як власні діти ставляться до матері, адже вони спочатку ніяковіли та дякували мені за вечерю, а тепер так само не помічають.

Мені було соромно, бо за цей час вони проїли мою зарплату, а іншої треба ще чекати і мені соромно, що я не зекономила більше на собі.

Ту ніч я не спала, син теж ходив в ванну і перечіпався:

– Мамо, та скільки можна?, – бурчав.

Я встала, одягла куртку і вийшла на вулицю, ранок тільки сірів, не було ні двірників, ні трамваїв, мої ноги мене понесли на вокзал. В кишенях було ще кілька гривень і я купила квиток в місце, яке я колись так любила – я поїду до бабусі.

Мої думки працювали слабко, бо бабусі давно не було, а хата продана, але я чомусь туди поїхала. Тільки, прокинувшись від того, що водій вказував на назву села, я злякалася – куди мені йти? Та й чого?

Село було тим же, кілька хат, які стояли нові, але всі знайомі повороти, старі дерева і облізлі штахети.

Бабусина хата, зовсім не змінилася. Я стояла і дивилася на новий паркан і дах, добре, що тут живуть люди, це так важливо жити.

– Оксано, а я дивлюся, ти чи ні, – почула голос біля себе.

Подруга дитинства, Ірина. Обійнялися.

– Ти чого тут так рано?

– Та щось закортіло приїхати. До бабусі прийти. А потім спека, не люблю так їздити, коли й людей багато і пече, – плела я.

– То й до мене зайди, поснідаєш, – каже та.

Я пішла на цвинтар, прополола від буряну, розказала бабусі, як помилилася і не знаю, як тепер бути. До Ірини йти не хотілося, але вже не зручно відмовляти. Але я в піжамі, це важко не помітити.

– Забула, що не одяглася, – плела й далі, – вже пам’ять не та.

– І не кажи, – сміється подруга. – Я якось забула, коли в дітей дні народження, ото було сміху.

Позичила мені одяг, нагодувала, тільки потім в кишені я помітила, що вона поставила гроші на дорогу. Справжня подруга. Чому ми втратили зв’язок? Точно, я ж в дітях розчинилася…

Приїхала додому ввечері, діти кинулися до мене.

– Мамо, де ти ходиш? Ми місця собі не знаходили, ти ж телефон забула!

– Я гуляла.

– Мамо, ми тут подумали, ми переїдемо від тебе, – почав син.

– І ми теж, я взагалі до тебе вернуся жити, – сказала донька, – якщо ти не проти.

– А ваше кохання?

– Мам, ми все зрозуміли. Пробач.

Вони мене обійняли. Мої рідні діти, які мене люблять.

На вихідні приїхала до Ірини з тортом, вернула одяг і гроші. Подякувала. Ви собі й не уявляєте, яка то велика цінність буває ті п’ятдесят гривень. А ще більше – люди, які мовчки роблять добро.

Автор Ксеня Ропота