Мама зателефонувала з повсякденним питанням:

– Коли ви до нас приїдете на вихідні?

– Мамо, ми на ці вихідні зайняті, – відповідаю я.

– Знову до свекрухи їдете?, – в маминому голосі читалося невдоволення, – а до рідної матері коли?

– Мамо, не починай, ми у вас того місяця були.

– Все з вами ясно.

З нами ясно, але мої батьки ніяк не можуть зрозуміти, чому ми не хочемо до них їхати.

Я звикла до своїх батьків, вважала, що так ведуть себе всі батьки, тим більше, що мені в класі всі заздрили, що у мене такі мама і тато, бо вони були господарі.

Пригадую дитячу розмову перед Івана Купала.

– Поліземо в садок до Якимихи і там поласуємо смородиною, порічками, полуницею. Надю, ти з нами?

Я не знала, що й сказати, тому лише кліпала очима.

Замість мене відповіла подруга Іванка:

– Навіщо їй кудись лазити, коли у неї все те росте?

Бо це було правдою. Не знаю, де мама з татом діставали саджанці, але у нас був і аґрус двох видів, і смородина, і порічки, сливи і черешні, вишні, груші, яблука.

Тоді, коли сусідські діти лазили в колгоспний сад за яблуками, я спокійно ласувала своїми.

Тому тато і мама мене привчили до порядку і роботи. Мої бабусі пишалися тим, що за мене випитували їхні подруги, чи вже я маю хлопця, бо хотіли б собі таку невістку.

Але я знайшла свою долю на навчанню, Олег вчився зі мною на одному курсі, ми полюбили один одного, а далі й одружилися.

Батьки мої були проти, але весілля справили. Вони хотіли аби я вийшла заміж за сільського хлопця.

– Ми стільки стараємося біля хати і кому це все дістанеться?

– Мамо, ми з часом переїдемо, але зараз хочемо пожити у місті, – відказувала примирливо я.

Але все одно ми їздили їм допомагати з усім. І ось тут Олег зрозумів, що все не так, як у нього вдома.

– Не навчений він до порядку, Надійко.

– Тату, – відказувала я батькові, – у нього ж нема тата. То звідки йому знати, як то все робиться?

– Не знаю, але все треба ставити у мене на місце та має бути все помите.

І батько почав ввесь час робити Олегу зауваження:

– Брав лопату, то помий її.

– Гумаки помий.

– Що брав, то клади на місце.

– Чого так довго робив, там на п’ять хвилин…

І ось так він відбив бажання у мого чоловіка до нас приїжджати.

Інше діло його мама, яка синові рада, мені рада, завжди нас нагодує, до роботи не жене, бо ми молоді.

– Мої студенти приїхали!, – завжди нас зустрічала такими словами, хоч ми вже й не вчилися.

– Мамо, ми вже працюємо, – обурювався син.

– А сумки ж ті самі, – сміялася мати зі свого жарту.

То ми зранку й поспимо і смачно з’їмо, і як зробимо щось по господарці, то матері все чудово.

Я думала, що мої батьки зміняться, коли будуть онуки. Але де.

Тато так само вимогливо ставився і до дітей.

Прибіг Сашко і кинув велосипед посеред обори та й забув вже чи буде їхати ще чи буде мультики дивитися, а тато вже тут-як-тут:

– Як будеш так з речами поводитися, що тобі дідусь купив, то я замкну велосипед і не будеш більше кататися.

А далі йде велосипед мити і бурчить, що дитина не навчена до порядку.

Чи Маринка щось вистригає собі, то каже:

– Нащо смітить, хай йде бабусі малину поможе перебирати.

Коли ж ми приїздимо до свекрухи, то у неї дітям все можна.

Навіть я вже собі думаю, що видно мої діти не навчені, раз батьки так кажуть, але свекруха нічого не каже і зауважень не робить. Звичайно, що діти тягнуться до цієї бабусі.

Я їх вмовляю їхати до своїх, кажу, що дідусь і гойдалку зробив, і сам карусельку зварив, і батут поставив.

– То й що?, – каже син, – У нього на гойдалці не можна сильно гойдатися, бо поломимо, каруселька скрипить, а батут так само треба повільно скакати, бо подремо.

– А басейн дідусь дозволяє, – кажу я.

– Зате бабуся каже, що йде купу води, а літо посушливе і ми всю воду використаємо, – каже донька.

Я намагалася батькам пояснити аби вони були м’якші чи поблажливіші до мого чоловіка та до дітей, але вони не планують змінюватися. Вони щиро не розуміють, чому ми не приїздимо.

– До всіх онуки приїздять, а ми якісь гірші, – питає мене з обуренням мама, – Та є де переночувати. Є що їсти, до роботи вас не заставляємо, то так важко приїхати?

І я чую, як на фоні мами тато бурчить, що виховали невдячну доньку і діти пішли в чоловіка, от якби у них, то вони б разом і на город, і в ліс по гриби, і на ожину, і на малину, і би закручували все та мили.

– Не хочуть робити, – такими словами завершує завжди монолог тато.

Мені тепер знову просити дітей їхати. Просити чоловіка аби був уважний до того, що тато каже і як робить.

– Надю, ну не хочуть діти яблука збирати та груші і те все корові нести. То ж не колишні часи, що не було чим корову годувати. Тепер у вас є і висівки, і сіно, і трава. Чого дітей до роботи безглуздої привчати? Лиш аби не відпочили? Я з дитинства пам’ятаю, що в мами завжди треба було робити зранку до ночі, як не кролям їсти давати, то вишні рвати, то бараболі копати а я так хотів на озеро з друзями. І що? Тепер от працюю і заробляю, і все у нас добре: є квартира, машина, достаток. То чого мої діти не мають мати веселого дитинства, а працювати, бо дідусь так каже.

Я не маю, що йому на це відповісти. Адже треба допомагати, треба залучати дітей до праці, щоб вони розуміли, що все з неба на голову не паде.

Я підтримую чоловіка в тому, що це треба робити якось по-іншому, а не так, як мої батьки. Але не думаю, що їх якось можна змінити, бо для них робота була і є завжди на першому місці і те, що я не хочу допомогти, а саме так трактують відсутність мого чоловіка у них, то вони виховали мене не правильно, бо я маю вплинути на всіх. І що мені робити?

Автор Ксеня Ропота