Сіла біля неї на лавочці і кажу:

– Знаю, мамо, давно не приходила. Того ви й така сумна? Ой, та й мені нема чим вас, мамо, порадувати, таке у нас сталося, що й не маю з ким порадитися. Оля наша дитину матиме. І не кажіть, така молода, лиш двадцять буде, а вже дитина. Але то ще не все, хлопець женитися не хоче. Уявляєте? Та я так само, мамо, дивуюся, така наша Оля ладна дівчина, а він женитися не хоче. Так, сама б з тим жевжиком поговорила та руки б погріла. То, що я мамо, думаю – хай йде до лікаря, га?

– Ну, чого ви одразу насупилися? Я просто питаю, самі ж знаєте, що люди будуть говорити? То краще зараз все по-тихому зробити, а колись ще матиме дітей. Нащо собі долю тепер скособочувати?

– Та що ви так спохмурніли. Та знаю, що люди поговорять і перестануть та й про когось далі говоритимуть. Мені ж як про це не знати, як ви тата з хати виганяли з таким концертом, що село не один рік мало про що говорити. Бабуся тоді ще за подушками приходила та за ковдрою, бо дала за татом придане і треба вернути. І ви віддали, ще й співали їй у слід. Тато був ще той гуляка, але ви його потім і на поріг не пустили, коли приходив назад проситися.

– А як до вас почав ходити Микола, то теж село гуділо, але ви його прийняли і добре з ним жили, хоч і не розписані були. Він мені був за справжнього тата. Пам’ятаєте. Як ми всі хотіли йти на озеро, а ви не пускали? То Микола з нами йшов, дивився аби ми далеко не запливали. Всіх рахував, як додому верталися, а вам казав, що був на рибі, а ви потім буркотіли, що коло господарки нічого не роблено, а він на рибу ходить.

– Так, повеселіли ви, мамо, згадали? Тато знає про Олю, каже, що діти – то радість, але де він знає, як то одній дитину ростити. Та й Петро мій так само каже аби був онук, каже, що на одну дитину ще має сили заробити. Але ж я не про нього кажу, я про Олю. Як вона потім заміж вийде з дитиною? Її в нашому селі ніхто не візьме і говорити будуть, я не така сильна, як ви, мамо, я ж не можу так. Хай йде, так?

– Ну, чого ви знову хмуритеся. Знаю, що дитина, радість. Та й що ми дитину не виростимо? Дуже нам того зятя треба, правда? Так? Вже повеселіли? І мені на душі легше.

– Даринко, це твоя прабабуся, ти на її честь названа, бо вона дуже була добра жінка і тебе буде завжди оберігати. Ми тут посадимо які квіти? Чорнобривці, правильно! Бабуся дуже любила чорнобривці і завжди всюди сіяла, навіть біля дороги. Казала, що має життя квітувати.

– Які ви, мамо, нині веселі, аж мені на душі весело. Оля не могла прийти, ще одну дитину чекає, у нас буде ще більше радості. Добре живе з чоловіком, слава Богу, що тоді він нарозумився і вернувся до неї. Так, мамо, отак молоді голови закрутять, що вже не знаєш на чому стоїш, а вони на дурниці посварилися. Добре, що я тоді до вас прийшла за порадою, бо вже не знала, що й думати і робити. А все он як добре вийшло, і Даринка у нас, і ще буде хлопчик. Життя буде у нашому роду. Дякую, мамо.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота