Олена вже кілька років жила сама в невеличкій хатині на околиці села. Втім, коли жінка чула подібне на свою адресу, їй ставало смішно:

– Та хіба ж я сама? – відповідала вона. – Ні-ні, у мене велика родина!

Сільські панянки посміхалися й кивали, а за спиною Олени перезиралися, покручуючи пальцем біля скроні: мовляв, дивачка, родина в неї, аякже, ні чоловіка, ні дітей, лише звірина…

Цю саму «звірину» Олена й називала родиною. І байдуже їй було на думку односельців, які вважали, що якщо вже тримати тварин, то для господарства – худобу чи птицю, ну, пса одного для охорони, та кішку, щоб мишей ловила.

Кішок у Олени було п’ять, а собак – чотири. І всі вони, годі й повірити, жили в хаті, а не надворі, де їм, на думку сусідів, і місце. Так говорили між собою, бо знали: цій «дивачці» марно щось казати, вона лише розсміється у відповідь:

– Та ви що, ні-ні, досить з них вулиці, нам удома добре всім разом.

П’ять років тому Олена втратила чоловіка й сина в один день.

Ледве оговтавшись, Олена зрозуміла, що не може жити в квартирі, де все нагадує про рідних, не може ходити тими ж вулицями й магазинами, що раніше, разом із ними. А ще ці співчутливі погляди сусідів…

За пів року вона продала квартиру і разом із кішкою Марусею переїхала в невелике село, купивши хату на околиці. Влітку поралася на городі, а взимку влаштувалася працювати в їдальню в райцентрі.

Усіх своїх тварин вона привезла звідти в різний час. Хтось випрошував їжу на вокзалі, хтось приходив до їдальні в пошуках харчів.

Так і зібралася в самотньої жінки велика родина з споріднених душ, які в минулому також були самотніми й немало пережили. Але добре серце Олени гоїло їхні спогади, і вони відповідали їй тим самим. Любові й тепла вистачало на всіх.

І їжі вистачало, хоч і було непросто. Жінка розуміла, що не може безкінечно брати тварин додому, і вкотре обіцяла собі: більше нікого…

*****

У березні, після теплих сонячних днів, раптом повернувся лютий, засипаючи проталини колючим снігом, заганяючи по домівках запізнілих перехожих і виючи крижаним вітром уночі.

Олена поспішала на автобус о сьомій вечора – останній рейс до її села. Попереду були два вихідні, тож після роботи вона забігла до крамниць, купивши їжі для себе й хвостатої родини, а ще дещо несла з їдальні, тож обидві руки відтягували важкі сумки.

Пам’ятаючи дану собі обіцянку, Олена намагалася не дивитися довкола, думаючи про своїх улюбленців, які чекали вдома, і зігріваючись цими думками. Але, як сказано в мудрій казці, «одними очима головного не побачиш», і саме серце змусило жінку зупинитися й повернути голову, не добігши десяти метрів до автобуса…

Під лавкою лежав собака. Він дивився прямо на Олену, але погляд був відсутнім, майже скляним. Лежав, мабуть, давно, його вже добряче припорошило снігом. А повз ішли люди, поспішаючи, кутаючись у шарфи й каптури. Стільки людей – невже ніхто не бачить?

Серце Олени стиснулося, вона миттю забула і про автобус, і про обіцянки. Підбігла до лавки, кинула сумки й простягнула руку до собаки. Той повільно кліпнув.

– Слава Богу, живий! – видихнула Олена. – Давай, любий, вставай, іди до мене…

Собака не рухався, але й не пручався, коли жінка почала витягати його з-під лавки. Йому було вже майже байдуже.

Пізніше Олена так і не змогла згадати, як дотяглася до будівлі автостанції з двома важкими сумками й собакою на руках. Увійшовши всередину, вона влаштувалася в найдальшому кутку зали очікування й почала енергійно гладити й розтирати худорляву тварину, по черзі зігріваючи в долонях її холодні лапи.

– Давай, люба, приходь до тями, нам ще додому добиратися. Будеш у нас п’ятим собакою, для круглого рахунку, – примовляла Олена.

Вона дістала з сумки котлету й запропонувала собаці. Спершу той відмовлявся, але, трохи відігрівшись, мабуть, передумав покидати цей світ: погляд ожив, ніздрі заворушилися, і частування було прийнято.

За годину жінка з собакою голосували на трасі – автобус же давно поїхав. Олена змайструвала з пояса щось на кшталт нашийника й повідця, хоча собака, яку назвали Ласкою, і так ішла за нею, буквально притискаючись до ніг.

Ще за десять хвилин, не вірячи своєму щастю, вони сідали в теплий салон машини, що зупинилася.

– Ой, дякую вам! Не хвилюйтеся, я собаку на коліна візьму, вона нічого не забруднить, – щебетала Олена.

– Та я й не хвилююся, – відповів водій. – Нехай на сидінні їде, навіщо ж на коліна. Собака ж не маленька…

Але Ласка притулилася до Олени, все ще тремтячи, і справді дивом умістилася в неї на колінах.

– Просто… нам так тепліше, – усміхнулася Олена.

Чоловік кивнув, нічого не відповів, лише глянув на пояс, зав’язаний на собачій шиї, і сильніше ввімкнув пічку. Їхали мовчки. Олена обіймала зігріту Ласку й задумливо дивилася вперед, на сніжинки, що шалено мчали назустріч у світлі фар.

Водій крадькома поглядав на гарний профіль жінки, яка притискала до себе врятовану собаку. Так, він здогадався, що вона підібрала її й везла додому. Жінка виглядала трохи втомленою, але спокійною й щасливою.

Він підвіз їх до самої хати й вийшов із машини, допомагаючи донести сумки. Снігу намело так багато, що чоловікові довелося добряче штовхнути плечем хитку хвіртку. Іржаві петлі не витримали, надломившись, і хвіртка геть завалилася набік.

– Не зважайте, – зітхнула Олена, – давно пора ремонтувати.

З хати долинав багатоголосий гавкіт і нявкання. Господиня поспішила до дверей, відчинила, і вся її велика родина висипала надвір.

– Ну що, скучили? Все, все, приїхала, куди ж я від вас подінуся! Знайомтеся, ось поповнення прибуло…

Ласка невпевнено визирала з-за ніг своєї рятівниці. Оленині собаки гавкали, виляли хвостами й тягнули носи до сумок, які все ще тримав чоловік.

– Ой, що ж ми стоїмо, – схаменулася господиня. – Заходьте до хати, якщо вас не лякає наша велика родина. Може, чаю хочете?

Чоловік заніс сумки, але не зайшов:

– Пізно вже, поїду. А ви годуйте родину, вони вас так чекали…

*****

Наступного дня, ближче до обіду, у дворі раптом почулося якесь стукання. Накинувши куртку, Олена вийшла надвір і побачила вчорашнього водія. Він прибивав нові петлі до хвіртки, розклавши довкола привезені з собою інструменти.

Побачивши Олену, чоловік усміхнувся:

– Добрий день! Я вам учора хвіртку зламав, ось, приїхав лагодити… Мене, до речі, звати Тарас, а вас?

– Олена…

Хвостата родина з цікавістю обнюхувала вчорашнього гостя. Він гладив їх, присівши навпочіпки.

– Олено, не мерзніть, ідіть до хати. Я скоро закінчу, і від чаю не відмовлюся. Там, до речі, торт у машині. І дещо з гостинців для вашої великої родини…