Доню, я чекаю…
Дуже не люблю зиму, дуже. Тоді такі довгі ночі, що все думаєш і думаєш, згадуєш і згадуєш… Я й так ввесь час про тебе думаю, а далі сльози самі котяться.
Я тебе ростила сама, може через те ти на мене ображаєшся? Але я любила тебе безмежно, за двох, за сотню! Я старалася аби в тебе було все. Що й в твоїх одноліток.
Пам’ятаєш, як Світланка прибігала до нас з такими кольоровими гумочками на косах? Я тоді тобі купила такі самі і ти так тішилася. Але найбільше – ти обіймала мене своїми рученятами, а очі світилися таким захватом!
Ти росла і так само росли твої потреби і вже тими гумочками не можна було тебе здивувати. Ти просто вимагала від мене чи такої сукні, чи такої сумочки…
Донечко, я б тобі світ прихилила, якби могла, але так буває, що ти всією душею хочеш щось зробити, а грошей просто нема.
Ти не розуміла, закривала переді мною двері і днями не говорила…
Тоді я й наважилася поїхати за кордон, щоб купити тобі все. Що ти тільки захочеш. Ти ж цього хотіла, пригадай. Ти хотіла гарну іграшку, рожеві лаковані чобітки, рюкзак з якимись кольоровими малюнками, пенал з усілякими дівочими штучками.
Якось, ти поцупила це в магазині і мені пекло соромом очі, коли продавчиня Ірина прийшла до мене, щоб я заплатила. Я тоді не мала грошей навіть на проїзд, але гроші віддала.
Доню, ти просто не розуміла, але… Мені то пекло.
Я поїхала і не бачила, як ти росла, але я точно знала, що ти купиш собі все, що захочеш. Я знаю, що ти купувала запашні жуйки і пригощала інших, ти верховодила цими дітлахами і знала, що так буде, поки у тебе є ці чарівні жуйки і батончики.
Всі мої думки були про тебе і саме тому, я не шукала собі жіночого щастя, бо розуміла, що ніхто тебе так не полюбить, а ти просто не сприймеш іншого чоловіка. Якось я тебе про це спитала і ти так байдуже відповіла:
– Нащо він нам?
Я довго думала над цими словами «нащо він нам» і розуміла, що якась доля правди в цьому є. Жити з кимось, щоб що? Жоден з тих чоловіків не продовжив це речення.
Я рідко приїздила, бо тоді не можна було це робити так часто, але я була на твоєму випускному і ти була справжньою красунею.
Все було найкраще – плаття, макіяж, зачіска… Все на мої гроші, але ти не дякувала мені…
Пам’ятаєш, як колись, коли в тебе і в мене не було нічого, ти принесла мені цукерку зі школи. Хтось пригостив тебе чи то було день народження в когось з однокласників. Але тоді ми поділили її навпіл і вона була найсолодшим смаколиком, який я їла за своє життя…
А тепер ти мені не подякувала, ти чомусь стала такою самостійною…
Я подумала, що це пройде, бо ти в мене добра дитина, головне, що ти здорова.
Ти вчилася і вийшла заміж. Я подарувала вам ключі в новобудові. Але й тоді ти прийняла це за звичне, бо ж я тобі завинила.
Щось завинила, але що – я сама не знаю…
Зараз ти все рідше і рідше приїжджаєш до мене і привозиш онуків.
– Мамо, садок, школа, у мене робота. Я не маю, коли до вас їздити, у мене своє життя…
Я знаю, але я відчуваю, що ти тепер теж мені винна, але сама не знаєш про це чи не хочеш знати. Бог знає скільки мені лишилося ще років, може ще роки, а, може, лише коротенькі місяці.
Хоч би день наговоритися та набутися, я б наплела твоїй донечці в кіски сотні кольорових гумочок. Вона ще радіє цьому і це такий скарб, таке сонце, яке осяває мої темні зимові дні.
Фото Ярослава Романюка