Тому я з донькою й поділилася тим секретом, який всі ці роки й не приховувала:

– Доню, твій батько теж хотів піти до іншої жінки, коли тобі було сім років. Але я змогла його вернути і ми вже рахуй скільки разом, скоро буде тридцять років.

І ось тоді донька мене й спитала:

– Мамо, а ти була щаслива ці тридцять років, після того, як дізналася, що тато тебе не любить і готовий піти до іншої?

– Що за дурниці ти питаєш? А як я тебе мала прогодувати? Та й тепер ми живемо добре, вже все минулося і він он сидить на дивані та тільки те й робить, що пультом цикає.

– Мамо. Але ти щаслива?

– Звичайно! Я дуже щаслива, що все зробила правильно і тебе виростила, освіту дала, квартиру ми помогли тобі купити і у мене найкращий у світі онучок! Чого я маю бути не щаслива?

Донька на тому кінці ще трохи похлипала і заспокоїлася, а я поринула у спогади.

Я любила чоловіка і звістка про те, що він має іншу мене просто приголомшила. Коли я знайшла лист від незнайомки в поштовій скриньці, то не могла повірити, що там пише правду.

– Що таке, – взяв Коля листа, який я йому протягувала, – та забудь.

Він так байдуже рвав цей лист, а там було стільки слів кохання до нього, віра у те, що вони будуть вічно разом.

Але я не могла спинитися і була готова піти від чоловіка. мене моя мама перерадила.

– Чи один гуляє і що? У тебе дитина, як будеш жити?

Я дуже над тим задумалася, бо ж і справді, дитина і квартира Миколи, йому дали, а ми просто прописані. Де я буду жити, донька вже звикла до садочка, має друзів і що люди скажуть, кінець кінцем?

Я змовчала, але, як пізніше виявилося, в чоловіка нічого не припинилося і він продовжував з тією жінкою зустрічатися і вирішив від мене піти.

– Я йду, не люблю я тебе і жити з тобою більше не хочу.

І ось тут я й благала і грозила, казала, що доньку він ніколи не побачить, але Коля пішов. Я тоді до його батьків пішла, вишукувала розлучницю і проходу їй не давала. Через таке жінка покинула місто і чоловік вернувся до мене.

У мене не було радості від такої «перемоги», образ тієї жінки виринав в будь-який час і я розуміла, що я ніколи не пробачу.

Так, ота рутина мене врятувала, бо, коли кожного дня робиш одне і те ж: кухня, садок, робота, магазин, садок, кухня, то воно якось вже нічого не має значення.

У нас були потім якісь моменти в житті світлі, як от весілля доньки і поява онука, але то все таке, наче сусідське, дружнє. Ну, живемо й живемо. А що ще треба, адже ми не молодіємо і треба триматися один за одного, що вже минуле ворушити.

На наступний день донька попросила приїхати, щоб допомогти їй з сином і я вирішила ще раз все обговорити стосовно зятя.

– Мамо, нічого мені про нього не кажи, бо я виставила його речі і хай собі живе як хоче, а ми будемо жити вдвох, – сказала донька і я глянула в її змарніле лице і втомлені очі.

Хотілося їй радити, щось казати, але що тут вже думати?

– Я тебе ніколи з татом не зраджу, зрозуміла?, – обійняла я її, – Ти наша донечка і ми тебе завжди підтримаємо. Тільки ти не роби дурниць, бо тато все одно любить свою дитину. В серце його можеш назад не пускати, але з дитиною хай бачиться. Добре?

– Добре, але якось потім, коли я знову буду розважлива, але тепер я його просто бачити не хочу.

Деякі люди не можуть пробачити, а деякі можуть. Тут не можна щось казати однозначне. Просто уявіть себе з цією людиною завтра, через рік, через десять… Що вона буде поруч, а ви будете знати, трохи забувати, потім згадувати. А на старості воно й забудеться.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота