Коли ми з Юрком одружилися, то у нас не було нічого, от нічого. Жили ми в гуртожитку і познайомилися в інституті. Як далі жити, коли ми любимо один одного. Звичайно, що перші роки нам дали сімейний гуртожиток і там ми жили, далі вже дали трохи більшу кімнатку, бо у нас донечка з’явилася, але я старалася аби наша кімнатка була затишна, щоб в дитини все було, то я писала курсові роботи студентам.
Далі пішли ми працювати і стало хоч і краще матеріально, але знову питання – де ж жити. І ось тут на Юрка звалилося щастя – йому бабуся віддала свій будиночок біля міста, не щось аж таке, але свій куточок і дитині там буде добре на свіжому повітрі.
Знаєте, мій Юрко не сільський житель, не вмів до того ні молотком користуватися, ні пилкою, але дивлячись на наш будинок, ви б так не сказали. І в ті часи нічого не було ні дістати, ні купити, те, що якісь майстри робили своїми руками – то було добре, але чекати на замовлення можна було й рік. Тоді Юрко не витримав і почав все сам лагодити. А я помагала.
Іринка на вулиці грається, а ми в хаті підлогу зриваємо та нову стелимо, малюємо все і білимо, щоб красиво було, щоб доня наша в чистоті росла.
Кожну копійку ми на купку складали, адже Іринці поступати треба. Я тоді й розвела у себе городи і так продавала дещо знайомим на роботі, закривала на зиму і так економила.
Коли донька почала вже якихось новомодних платть вимагати, то я їй пояснювала, що ми не можемо собі цього дозволити, бо ми збираємо їй на освіту.
– Та мені вже треба! Я нікуди не піду поступати, я краще заміж піду!, – казала донька.
Я бачила, що вона не цінує те, що ми для неї робимо. Але мали надію, що вона з роками все зрозуміє і буде нам допомагати. Вийде заміж і зять буде допомагати Юркові, а вона мені. ми їм будемо продукти давати і дітей їхніх няньчити…
І скажіть, що я хотіла чогось не того для своєї дитини.
А вона наче нам все на збитки: заміж вийшла в двадцять і через кілька місяців розійшлася, навчання покинула, поїхала за кордон, де від неї не було нічого чутно роками.
Ми спокою не мали, не знали що й думати.
Нарешті вона вернулася, сама, без освіти, без роботи, знову нові стосунки завела і там так само не все слава богу.
І ось їй сорок років, ні свого куточка, ні роботи державної, ні дітей. Має собаку і з нею і фотографується, і іграшки купує, і до ветеринара водить як той лиш пчихне.
– То не можна собі дитину завести, а оце на довгих ногах?, – питаю я її.
– Досить лізти в моє життя з порадами! Я й так маю, що з психологом обговорювати від самого дитинства!
– Що? Ти ходиш до психолога і все йому розказуєш?
– Так і ще треба довго ходити аби я нарешті стала щасливою і самодостатньою жінкою, яка наважиться сказати батькам, як вони її неправильно виховували!
– Що? ми тебе не правильно виховували? Та ми все життя лиш про тебе й думали! Ати як нам віддячила? Чи ти наш дім ремонтувала, чи ти онуків нам привела, чи ти нам чимось в житті допомогла?
– Отак завжди! з вами неможливо розмовляти, – грюкнула дверима і пса на руках понесла.
То скажіть мені, будь ласка, що це взагалі відбувається? Як вона сміє на нас з батьком таке говорити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота