Пригадую, як у молодості мене аж сіпало від заздрощів, коли дивилася на сусідів чи знайомих. Їм батьки купували новий одяг, відкладали гроші на весілля, тягнули якісь імпортні гарнітури чи плащі, а я тільки й чула від матері стогони та зітхання.

Мені здавалося, що вона взагалі не думала про моє майбутнє. Ані вивчити мене людськи не змогла, ані вдягнути нормально, ані якоїсь копійки на старт дати. Все, на що її вистачало, це пропадати по церквах та їздити тими нескінченними автобусами на якісь прощі. Постійно бубоніла, що молитва дає їй сили та тримає на світі. А насправді ті нещасні копійки, які вдавалося заощадити з її мізерної зарплати, вона лишала в церковних лавках. Купувала якісь маленькі іконки, свячену воду у пластикових пляшках, платила за якісь нескінченні сорокоусти, поки я сиділа у зношених черевиках і думала, де взяти грошей на нові панчохи.

Я завжди казала їй прямо в очі, що від тих її поїздок хата багатшою не стає. Мати лише опускала очі, складала свої сухі ручки на колінах і тихенько відповідала, що Господь усе бачить і кожному дасть своє у свій час. Мене ці балачки тільки дратували. Яке там «своє», коли у людей довкола були реальні статки, а у нас тільки старий креденць, який тримався на чесному слові, та купа паперових образків по кутках. Я дивилася на своїх ровесниць, яким батьки влаштовували життя, і чула всередині тільки гіркоту. Всі мої молоді роки пройшли у відчутті, що мене просто обділили від самого початку.

І життя моє через це пішло шкереберть. Чоловік, за якого я вийшла більше від «бо всі так роблять», аніж від великого кохання, просто зібрав речі й пішов, коли наша донька була ще зовсім малою. Я лишилася одна, з дитиною на руках і з тією ж бідністю, від якої так тікала. І найгірше почалося тоді, коли мала почала підростати. Вона дивилася на мене точно так само, як я колись дивилася на свою матір. Ті самі колючі очі, ті самі претензії, той самий тон, від якого холонуло все всередині. Донька дорікала мені кожною копійкою, кожною дешевою річчю, кожним пропущеним святом, на яке у нас не було грошей. Вона казала, що у її подруг є все, а я не можу забезпечити їй навіть найпростішого.

Тоді я зрозуміла, що більше так не можу. Всі ці щоденні суперечки, ці нескінченні підрахунки копійок у гаманці, коли думаєш, чи купити хліба, чи відкласти на проїзд, мене просто доконували. Я вирішила, що треба їхати на закордонні заробітки. Люди ж їздять, заробляють, купують хати, вдягають дітей. Знайшла через знайомих варіант, зібрала документи, позичила грошей на дорогу. Мати, як дізналася, тільки й робила, що плакала та хрестилася. Вона знову за своє — благала мене лишитися, казала, що треба терпіти, що Бог не залишить, що гроші то таке, а родина має бути разом.

За день до мого від’їзду ми знову дуже сильно посварилися. Я складала валізу, а мати сиділа на краєчку ліжка й тримала у руках якийсь черговий свячений образок, щось шепочучи під ніс. Це мене остаточно вивело з себе. Я виказала їй усе, що збиралося роками. Казала, що через її прощі та молитви ми все життя прожили як злидарі, що вона ніколи мені не допомогла, і навіть зараз, коли я намагаюся хоч якось виборсатися з цього болота, вона тільки заважає своїми сльозами. Я сказала їй, що вона підвела мене в усьому моєму житті, і навіть зараз підводить, бо замість підтримки я бачу тільки це бідкання та молитви. Мати нічого не відповіла. Вона тільки подивилася на мене своїми очима, повернулася до стіни і лягла.

А наступного ранку її не стало. Вона просто не прокинулася. Поїздка на заробітки, звісно, зірвалася. Усі позичені гроші пішли на похорон, на організацію поминального обіду, на всі ті дрібниці, про які навіть не думаєш, поки не зіткнешся з цим віч-на-віч. Я лишилася у тій самій порожній хаті з донькою, але тепер уже без матері, без закордонної роботи і з ще більшими боргами. Довелося повертатися на свою стару роботу, де платили смішні копійки, яких ледве вистачало на комунальні послуги та їжу. Донька майже зі мною не розмовляла, тільки ходила по хаті як тінь і дивилася так, ніби я була винна у всьому, що сталося.

Минали місяці, а мені краще не ставало. На душі було так важко, ніби мені на груди поклали величезний камінь. І тут ще й мама почала мені снитися. Майже щоночі. Вона не говорила зі мною у снах, не дорікала, просто стояла десь у кутку кімнати у своїй темній хустці і дивилася на мене з такою тихою тугою, що я прокидалася в холодному поту. Ці сни мене просто переслідували, я не могла нормально спати, не могла працювати, все з рук валилося.

Я вирішила піти до неї. Раніше я туди майже не ходила, бо вважала це марнуванням часу, а тут ноги самі тягнули.

Прийду, сяду на лавочку біля її могили, виполю ту траву, поправлю квіти і просто сиджу годинами. Мовчала спочатку, а потім почала подумки розмовляти з нею. Питала, чому вона мені сниться, що вона від мене хоче, чому не дає мені спокою, бо замість того аби займатися своїми справами, я тут сиджу. Була вже пізня осінь, холодний вітер крутив сухе листя по алеях, а я все сиділа там, бо вдома було ще гірше через доньчине мовчання та порожнечу.

Того дня я прийшла на цвинтар пізно увечері, після роботи. Небо було сіре, притиснуте до землі, ось-ось мав піти дощ.

Я витерла ганчіркою пам’ятник, переставила свічку і вже збиралася йти, бо стало зовсім холодно. Аж раптом почула, що хтось іде сусідньою алеєю. Неподалік від моєї матері була велика, доглянута могила з чорного граніту. Туди часто хтось приносив свіжі квіти, але я ніколи не придивлялася, хто саме.

До тієї могили підійшов чоловік. Високий, добре вдягнутий, у дорогому пальті, він поклав букет великих білих троянд, довго стояв, а потім у нього з рук випала рукавичка. Вітер підхопив її і покотив прямо до моїх ніг, під лавку. Я нахилилася, підняла її, обтрусила від піску і підійшла до нього, щоб віддати.

Він підвів голову, подивився на мене, і в його очах розгубленість раптом змінилася якимось дивним, майже переляканим подивом. Він дивився на моє обличчя так пильно, що мені навіть стало трохи ніяково. Я протягнула йому рукавичку і просто сказала, що вона впала. Він узяв її, але погляду не відвів. Потім дуже тихо, перепрошуючи, мовив, що я дивовижно схожа на його покійну дружину.

Його звали Дмитро. Він був людиною забезпеченою, мав власний бізнес, але почувався абсолютно самотнім. Ми розмовляли довго, незчулися, як промайнула година, і дощ уже почав сікти по обличчі. Дмитро запропонував підвезти мене додому, бо пішки дістатися в таку погоду було важко.

Так ми й почали спілкуватися. Спочатку це були просто зустрічі на цвинтарі, потім він почав чекати мене після роботи, пропонував разом повечеряти. Дмитро виявився дуже уважним і спокійним чоловіком. Він ніколи не підвищував голос, слухав мене дуже уважно, коли я розповідала про свої клопоти, про роботу, про складні стосунки з донькою. Для нього я була чимось особливим, він постійно повторював, що поруч зі мною відчуває той спокій, якого не мав уже багато років, і що я повертаю його в часи його молодості, коли він був щасливим зі своєю першою дружиною.

За кілька місяців Дмитро зробив мені пропозицію. Він просто привів мене до свого великого, просторого будинку, показав кімнати і сказав, що хоче, аби я стала господинею в цьому домі. Він хотів піклуватися про мене та про мою доньку. Ми розписалися.

Тепер моє життя змінилося до непізнаваності. Я більше не рахую копійки в гаманці і не думаю, чи вистачить грошей на наступний місяць. Донька одразу змінила своє ставлення, як тільки ми переїхали до Дмитра. У неї з’явився гарний одяг, вона вступила до хорошого навчального закладу, і всі ті наші колишні сварки та докори ніби розчинилися, їх більше немає. Дмитро купує мені все, що я тільки побажаю, кудись возить, купує дорогі речі, і я нарешті почуваюся заможною жінкою, яка більше ні від кого не залежить, і не має потреби бідкатися.

Іноді я заходжу у свої нові, великі кімнати, дивлюся у вікно на доглянутий сад і згадую ту нашу стару, тісну квартиру зі старим креденцем та образками по кутках. Я більше не злюся на матір. Можливо, вона дійсно щось знала або про щось молилася у тих своїх нескінченних поїздках по святих місцях. Тепер це вже не має жодного значення, бо те минуле життя лишилося далеко позаду, а сьогодення дає мені все, про що я колись тільки мріяла.