Бабуся моя була справжньою актрисою, отак понасаджує по картоплі буряк, а як прийдеться копати бараболі, то руками сплескує:

– І де ж воно узялося, я стільки не сіяла.

І ми отак всі ставали та рили, наче кроти ту картоплю, саме тому я з дитинства не любила село. Ні, свята любила, коли всі приїжджали до нас у гості, ми ходили до когось, коли купалися на ставах, але от таку роботу, як це бабуся понасаджує, то я не любила.

Тому, уявіть собі реакцію моїх батьків і сестри, коли я заявила, що купила дачу.

– Тобі мало в бабусі поля?, – питала сестра Аня.

– Доню, гроші на вітер викинула, а нам помогти в селі не думала? Там і дах треба переробити, і паркан новий. Не думала, що ти так нерозумно вчиниш.

Про реакцію бабусі взагалі не хочу казати, бо там були тільки хлипи, що нема на кого стільки поля лишити, а вона ж те все обробляла.

– Та ти б знала, як то прийшлося ті поля приводити до ладу, бо ж воно лише каміння родило і родило, а скільки фір перегною, а скільки ми там з дідом наробилися. То ти не могла план собі взяти на поле?

Тато так само хитав головою, бо не розумів, чому я мала таку забаганку. Він особисто село не любив і тільки кілька днів помагав, а далі щось у нього в руках, і граблі ламалися, і коса тупилася, і лопата кривилася.

Бабуся хитала головою і казала на нього:

– От артіст…

Але далі йшла до сусіда по інвентар і тато працював далі, а потім вже й скандалив, бо навіщо того всього стільки насадили, йому нічого не треба, і він собі все сам купить.

Бабуся знову хитала головою і казала:

– Щось ти надто високої думки про свою зарплату. Людмило, ти б послала чоловіка … в магазин, щоб він ціни побачив, а то дивися, який гоноровий.

Отаке було сільське життя, бо бабуся мала тільки порядкувати, а як що було не по її, то швидко вона давала тому раду.

І ось я жінка, тридцяти восьми років, без дітей і чоловіка, купила дачу.

Я не знаю, що то було, чесно, не знаю, але якогось березневого дня я прокинулася від того, що капає зі стріхи і голосно співають птахи, співають так по-весняному, і в голові виникла думка: «треба садити розсаду». Я відчула в повітрі запах землі, от клянуся, я відчула, як пахне земля, яка прокидається зі сну, нагріта сонцем, як вона потім розсиплеться під плугом, як нап’ється дощу, як потріскає від пекучого сонця, а потім дасть плід і на ній утворяться стежки, по яких носитимуть, і возитимуть її дари. А далі вона знову засне, напоєна осіннім дощем, укутана снігом.

Це в секунді у мене пронеслося в голові і мене так потягнуло в село.

Зателефонувала мамі і та сказала, що бабуся вже давно все висадила, все вже на підвіконниках чекає, коли його пересадять в парник.

Я приїхала помагати, але ж то село, холодно, бабуся бурчить, що не так, як вона хоче все роблено, що мама має приїхати, бо за мною не родиться.

– Ти не ображайся, Наталю, але ж ти не маєш дітей, того за тобою й не родиться нічого. Руку треба мати добру. От в твоєї сестри добра рука, за нею все сходить…

І я захотіла сама командувати, розумієте, я ж бабусина онучка.

Робота в мене непогана, живу я з батьками, бо чого мені десь жити, коли я не маю кавалерів, сестра заміжня, а я ні.

Захотілося свій куточок, щоб від міста не далеко і, щоб можна було там навіть жити взимку.

Я довго шукала свою омріяну дачу, дуже довго.

І нарешті це чудо сталося – гарний будиночок з усіма вигодами всередині, на низу кухня і ванна, а на верху кімната, подвір’я невелике, але є розсадник з квітами і грядками полуниці.

Це моя мрія наяву. Я всім сказала, що купила дачу і мене не зрозуміли. У всіх було одне питання: «Навіщо?».

– Для себе, – відказала я.

– Для себе дачу?, – в голосі у них явно чулося здивування, – Ти щось від нас приховуєш?

– Просто захотіла, я не маю права?

– Та маєш, маєш, тільки б дуже вже хотілося подивитися на неї.

– Добре, чекаю.

Я дала їм адресу і на вихідні всі вони приїхали до мене на дачу. Але захвату не було ніякого.

– Тут все треба переробляти, – каже тато, – як це ти таке купила, воно ж з дерева і погниє за пару років, того тобі й продали.

– А де грядки?, – це вже мама не знайшла головного, – це ж що тут садити. Коли ти нарешті сім’ю заведеш?

– А де тут з дітьми до тебе в гості їхати? Тут одна кімната, – це сестра була невдоволена.

– Так, любі мої, я купила це для себе. А ви як так хочете, то сюди й не приїжджайте.

Бабуся по телефону хлипала і сказала, що ноги її тут не буде.

І моя перша весна не була тут такою, як я собі уявляла. Вона була з присмаком вини, що я тут, а всі мої там в селі, що треба мамі помогти, бабусю відвідати, бо ж вона вже старенька. Ще й розсада не сходила, видно, вона таки права, бо нічого я не посадила того року. Ну хоч малину і полуницю посапала, що гарний урожай був, а все інше взяла в бабусі.

На наступний рік я вже переїхала на свою дачу жити, я працюю віддалено, тому мені головне аби був інтернет. Хоч я нікуди й не виходила, але з сусідами все ж познайомилася, проте, в гості я до себе нікого не кликала, бо я не люблю, коли хтось чужий приходить в моє житло. Не можу цього пояснити, але така вже я людина.

А далі батьки і сестра приїхали дуже радісні.

– Ми тобі вирішили парник купити і становити, як раз на твоє захоплення садівництвом вистачить.

І якось я відтанула, виявилося, що в хаті можна знайти місце для усіх, дуже гарно ходити босими ногами по газону і не переживати, що станеш в курячий послід, що можна спокійно посидіти з чаєм на порозі, а не чути невдоволене бурчання бабусі, що в місті будете сидіти…

А далі виявилося, що чоловік, який привіз парник не одружений і з цього села, почав не просто його встановлювати, але й зголосився помогти все посадити.

Так, що тепер я здійснила мрію бабусі і вийшла заміж. За це вона мені й пробачила мою особисту дачу.

– То Бог тебе туди привів, – каже мені, – я ж Йому стільки молилася…

Ось такий хепі енд.

Автор Ксеня Ропота