Моя мама росла без тата, проте бабуся несла гонорово голову, бо вона її привела на світ від «достойної» людини, як вона любила говорити.

То були післявоєнні роки і не всі жінки мали за кого вийти заміж, а от дітей хотілося мати всім. Бабуся працювала в лікарні і там познайомилася з майбутнім батьком своєї дитини. Вона була молода і вірила в кохання, як і всі ми.

Хлопця звали Іваном і він обіцявся, що приїде до себе додому, повідомить батькам, що має наречену і приїде по неї.

Бабуся незчулася, як зрозуміла, що при надії, але тільки зраділа цьому, бо ж знала, що то від коханої людини. Минали місяці, а Іван так і не з’явився.

Бабуся розповідала, що з ним щось погане трапилося, раз він до неї не вернувся. І ось так вона все життя пронесла свою любов до цього Івана, при цьому добряче наставляючи маму в її виборі чоловіка, а потім і мене.

Скажу, що бабуся вимагала до себе пошани, як до носія великого почуття, яке вона пронесла крізь все своє життя і ні разу йому не зрадила.

– Ви, молоді, – не раз говорила вона, – Нічого не знаєте, окрім грошей – хто як одягнений і куди вас поведе на гуляння, а ми цінували насамперед душу!

Її лекції моралі посилилися, коли мама вирішила піти від мого тата. Бабуся не була високої думки про тата, але сам факт руйнування родини її дуже засмучував:

– Я тебе ростила сама, Нелю,- казала вона мамі, – І мені було дуже важко. Але я ні разу не скиглила та не нарікала. А ти маєш чоловіка та одну доньку, а таку робиш з цього трагедію, ніби десятеро сама виховуєш. Треба бути набагато терплячішою!

Бабуся вірила, що заради вищої мети, себто, міцної родини, треба багато чим жертвувати.

Коли її не стало, то мама швидко почала робити все, як вона сама хотіла – знайшла нового чоловіка і виглядала щасливішою, ніж зазвичай.

Коли ж я виходила заміж, то вона сказала, що я маю бути щаслива з цим хлопцем, але найголовніше вона виділила таке:

– Доню, щоб твій чоловік тобі не шепотів на вушко, як би тобі приємно не було це чути – дивися на вчинки. Якщо їх нема, то й словам віри нема.

А далі вона розповіла мені про бабусю.

Виявилося, що мама не дуже вірила в героїчного Івася, який отак просто зник з маминого життя через якусь надпроблему.

Чи вона була не така романтична, чи то просто їй хотілося знати більше, особливо, коли ти в молодому віці. Я не знаю як вона за допомогою лише прізвища і назви міста змогла вияснити, де перебуває цей чоловік, але вона його віднайшла.

Виявилося, що Іван живий та здоровий та привів на світ ще четверо діток зі своєю законною дружиною, а про бабусю й забув.

Коли мама сказала, хто вона і хто її мама, то чоловік ледве згадав молоду дівчину, якій стільки років тому дурив голову.

– Він забув про неї, доню, розумієш? Навіть забув як її звали, а мама все життя його любила і думала. Що він найкращий серед усіх чоловіків. Так і заміж вдруге не вийшла, бо всі були не такі, як її Івась.

Мама багато разів, коли бабуся просто перегинала зі своєю святістю і «душею» хотіла сказати їй, що вона тяжко одурила саму себе, але ввесь час змовчувала.

– Я сто разів хотіла її вколоти, особливо, коли вона бувала така сама святість… Але я чітко розуміла, що вона б цього просто не пережила. Тому й я не сказала…

Ось вам і високі почуття та вірність.

Бідна бабуся, мені ця історія довго не йшла з голови. Тепер і сама бачу, що мій чоловік багато говорить, але мало робить… Закрадається думка, що вони всі такі – на словах одне, а наділі зовсім інше. Чи це просто у моєї родини такий досвід?

Фото Ярослава Романюка.