– Доню, скільки разів тобі казати, що місце жінки не на кухні? – мама невдоволено дивилася, як я готую купу страв на цілий тиждень, замість того аби піти з нею по магазинах чи в салон.

Мою маму, Яну, можна було порівняти із дорогоцінною статуеткою, яку вона сама щодня ретельно полірувала. Їй п’ятдесят, але вона виглядає на тридцять п’ять, бо вважає, що правильно живе своє життя. Вона струнка, з ідеальною шкірою, завжди з бездоганним манікюром і вбранням. Її філософія проста, як світ: життя одне, і його треба присвятити собі, а всі обтяжливі й негламурні речі – це для інших.

Вона ніде не працювала, і гордо пояснювала це так: «Я привела на світ дитину. Я виконала головну місію жінки, а забезпечувати мене та доньку – це вже довічний обов’язок чоловіка. Крапка».

Мама завжди була такою. Наше дитинство минуло практично без батька, Романа. Він постійно був у роз’їздах, на додаткових заробітках, аби мама могла «жити як людина». Вона не готувала принципово. Навіщо витрачати час на “кухонне рабство”, коли можна придбати готову їжу, або, ще краще, пообідати в пристойному місці? Вона вважала, що краще витрачати час на сон, догляд за собою, ніж на обтяжливі побутові речі.

Через це я з самого дитинства вміла не лише собі яєчню зробити, а й суп зварити. Посуд мені доводилося мити завжди, бо у мами завжди був свіжий манікюр, і вона не могла його зіпсувати. Вона ставилася до домашньої роботи як до того, що це має робити хтось або ігнорувати.

Коли я закінчила університет і почала зустрічатися з Любомиром, звичайним інженером у невеликій фірмі, мама влаштувала справжню трагедію.

«Він не зможе тебе забезпечувати! Це ж не рівень! Ти будеш змушена працювати, доню, я тебе не для того ростила! Щоб ти замість блискучого майбутнього обрала злиденне життя з вічною каструлею борщу!» – кричала вона, заламуючи свої доглянуті руки.

Але я вийшла заміж за Любомира, бо любила його, а робота? Я ж її з дитинства роблю і звикла.

Коли ми вирішили купити власне житло, то я зрозуміла, що наші зарплати не потягнуть, тому з менеджера по туризму я перекваліфікувалася в перукарку.

Моїм першим клієнтом була мама і, повірте, вона не давала мені спуску.

– Ну хоч стригти ти мене будеш безкоштовно і то радість, – закочувала вона очі.

Мені подобалося створювати красу, яка приносить реальні гроші та радість іншим людям.

Ми жили на орендованій дешевій квартирі, економили кожну копійку, щоб швидше назбирати на власне житло. Батьки нам не помагали, бо мамі завжди не вистачало грошей, а батьки Любчика не мали змоги, бо жили в селі і помагали лишень продуктами.

Так, я готувала і старалася це робити на вихідні, розкласти все в морозильну камеру, щоб потім серед тижня витягнути готове, адже приходила стомлена.

«Ось, бачиш, Віко, ти живеш для Любомира, для його шлунка, для його брудних шкарпеток. А я живу для себе. У цьому різниця між приреченою і жінкою-богинею», – повчала мене мама щоразу, коли приходила в гості.

Наші суперечки завжди зводилися до однієї теми: жити для себе чи жити для інших.

Коли я сказала, що планую дитину як тільки купимо квартиру, мама заявила: «Навіщо? Це зіпсує фігуру, відбере час, який можна витратити на догляд за собою. Це дурість! Ти забула, що головне – це ти, а вже потім інші?»

Вона вважала, що щастя лишень в собі, а я, що щастя – коли хтось поруч, якого ти любиш всім серцем.

А далі доля нас розсудила.

Батька привезли з заробітків лежачого, невдало впав і тепер потрібні були кошти на його лікування.

Він опинився у лікарні, а потім – прикутий до ліжка вдома, до нього приходили реабілітологи. Уперше в житті мама зіткнулася з реальністю. Гроші, які раніше текли рікою від чоловіка, скінчилися. Тепер, вони текли рікою вже від неї.

«Віко, я не можу це витримати! Мені треба шукати нового чоловіка, Роман он як прислаб. Він тепер лише обтяжує мене. Подумай про мене! Я ж іще така молода! Я маю право на нормальне життя!» – вона була в паніці, але не через стан батька, а через загрозу власному комфорту.

Мама почала регулярно приходити до нас. Не для того, щоб провідати батька, а щоб позичити грошей. Любомиру довелося взяти другу роботу, а я працювала до пізньої ночі, аби хоч якось оплатити реабілітацію батька, якого я практично й не знала.

Коли я прийшла його відвідати, то на мене дивився сумний і знеможений чоловік.

– Як ти виросла, доню, – сказав такі безглузді для мене слова, але, видно, не для нього.

Я давала матері гроші, навідувала тата, приносила те, що йому б хотілося поїсти і бачила, як він наминає, значить, сили вернуться. Проте, в холодильнику було порожньо, в морозильній камері були заморожені магазинні котлети та вареники.

Йшов час, наші накопичення на квартиру танули, а батькові не ставало легше. Я не розуміла чому.

А одного разу я на власні очі побачила, куди вони діваються – з салону краси випливала моя мати. Я підійшла до неї і не могла стриматися, хоч на нас і дивилися люди.

«Мамо, це ж нечесно! Ми з Любомиром з останніх сил намагаємося допомогти, а ти ходиш в салони й далі! Батько лежить, він хворий, а ти навіть не хочеш провести з ним час, щоб просто погодувати!» – у моєму голосі був відчай.

Мама, як завжди, відмахнулася: «Ти нічого не розумієш, Віко. Я не можу бути біля хворого. Це псує мою ауру. А якщо я собі не купуватиму нові речі, я перестану себе поважати. Хіба це не гірше?»

Я осторопіла.

«Ти знаєш, що не справедливо, мамо? Несправедливо те, що ти все життя вимагала від нього. Ти практично забрала в мене батька! Я його майже не знаю, бо він завжди був десь! Завжди втомлений, завжди у роз’їздах. Він тобі все життя віддав, щоб ти могла собі дозволити “жити як люди”, а що ти робиш тепер, коли він потребує тебе? Ти шукаєш, хто його замінить! Ти не хочеш й на мить подумати, що він ще й мій батько!»

Мама дивилася на мене так, наче я заговорила іншою мовою.

«Ти завжди казала, що треба жити для себе. Але ти не жила, ти – споживала. Споживала час, ресурси, життя іншої людини! І ти не богиня, мамо. Ти – егоїстка. І я більше не дам тобі ні копійки!»

Мама випросталася і пішла своєю королівською ходою геть.

Вона перестала телефонувати і заходити, коли я навідувала батька, то її не було двома, зате тепер у тата був відчутний прогрес. Бо я напряму оплачувала послуги спеціалістам.

Так минуло три місяці.

Одного вечора ми сіли вечеряти, як пролунав дзвінок. На порозі стояла мама.

Вона була гарно одягнена, як завжди і при зачісці, але щось змінилося.

«Привіт…» – промовила вона тихо, дивлячись у підлогу.

«Привіт. Проходь, – Я ледве стримала здивування.

«Я влаштувалася адміністраторкою в салон краси. Там не повний день, і можна хоч трохи заробляти, поки Роман не стане на ноги. У мене ж стажу немає. Доглядальниця коштує дорого, я… я мушу якось допомагати», – вона говорила це майже вибачаючись. Потім простягла мені невеликий пакунок.

– Це тобі з моєї першої зарплати, – вона простягла мені пакуночок.

– Це прикраса?

– Так, не втрималася, це браслетик з сердечками. Ти колись в дитинстві такий дуже хотіла, а я казала, що це несмак.

– Дійсно, пригадую таке, ти натомість вибрала щось фірмове.

– Так, яке сама потім носила. – мама усміхнулася, – Завжди думала про себе.

Настала мовчанка.

– Я буду його носити.

– Добре, або твоя донечка, – вихопилося в матері.

– Ти заходь, повечеряємо.

– Ні, батько чекає, приготував макарони, такі, як вони їли на заробітках, каже, що відмінно куховарив, на його черзі всі тарілки були чисті…

Ми засміялися і помирилися.

Звісно, я не сподівалася, що жінка, яка будувала своє життя навколо власних потреб, змінить свій світогляд за три місяці. Але треба з чогось починати.

Можливо, життя дійсно розставляє все на свої місця, навіть якщо це потребує такої високої ціни, як здоров’я мого батька?