X

– Доню, я продаю свій одяг аби ти мала на що їздити вчитися, ти ж знаєш, як я любила ті сукні і прикраси, то я роблю для тебе більше, ніж ти можеш собі уявити

Це історія про те, як легко втратити себе, коли живеш лише для інших. А що обрали б ви?

– Мамо, а як же я? Ти мене проміняєш на нього? Тоді, коли найбільше мені потрібна?

Слова доньки знову досягли цілі і я вже й не знала чи знову чекатиме мене Богдан. Він намагався пояснити, що ситуація повториться, але ж то донька. Що я мала зробити?

Ми з чоловіком ростили одну доньку, дуже її любили. Матвій працював за кордоном і висилав багато грошей. Каріна не мала відмови ні в чому, я так само могла собі багато чого дозволити і одягнути, і поїсти. Купувала собі гарні сукні і прикраси, туфлі, думала, що приїде чоловік, а я те все одягну і буду в ньому ходити перед Матвієм, а він пишатиметься тим, яка я у нього гарна.

Я не дозволяла собі щось в одязі більше, бо знала, що чоловікові можуть донести, що я не по віку одягнена. Навіщо мені зайвий клопіт? Зате шафу розпирало від суконь і всього іншого. Отак я вірно чекала чоловіка та ростила доньку.

Моя Каріна була найкрасивіша на випускному, ми спеціально їздили до Львова купувати сукню, на макіяж їхали вже в сусіднє містечко, брали таксі аби встигнути. Все мені влетіло в велику копійку, але ж то випускний, все вперше і має запам’ятатися моїй дитині.

І ось я така щаслива пересилаю фото Матвієві, а він мені й каже:

– Я дуже за вас радий, бачу, що у вас все добре, тому ви більше мене не потребуєте.

– Ти про що? Ми завжди тебе чекаємо, – не зрозуміла я нічого.

– Юлю, я маю тут іншу сім’ю, не міг дочекатися, коли Каріна виросте. Вибач.

– Ти жартуєш? Цього не може бути. Як ми далі житимемо, Каріні ж треба оплатити навчання.

– Треба було економити, – сказав він і поклав слухавку.

Я не знала, що робити, адже донька так хотіла вчитися на адвоката, надивилася фільмів, але все одно, професія хороша. А тут звідки я візьму гроші на п’ять років платного навчання, адже донька точно сама не вступить.

Ще на рік гроші є, бо й квартиру треба доньці знімати, на прожиття з собою давати.

І саме в цей радісний для доньки момент, між нами й почалася та тріщина.

Ще перший рік навчання я тягнула, як могла: в доньки була орендована квартири, гроші на навчання і на проживання.

Але на наступний рік я вже не мала на оренду квартири і на проживання.

– Мамо, що ти таке кажеш? Як це нема грошей? Я не буду жити в гуртожитку, навіть, не думай!

– Доню, я продаю свій одяг аби ти мала на що їздити вчитися, ти ж знаєш, як я любила ті сукні і прикраси, то я роблю для тебе більше, ніж ти можеш собі уявити.

Але донька мене не чула. Вона сказала, що раз так, то вона собі знайде чоловіка, який їй забезпечить все. І знайшла.

Правда, старшого за неї на п’ятнадцять років, який одразу й забув за її навчання, бо сказав, що мріє про власну дитину.

А моя донька й раденька.

– А для чого мені далі вчитися, у мене все є, що мені треба і я всього досягла сама!, – казала вона мені, коли я вмовляла не кидати навчання.

– Доню, не спіши з дітьми.

– Я все вирішила.

– То хоч не забирай документи.

– Я все вирішила.

Донька в одному місті, я в іншому, думала, що з появою дитини вона попросить мене переїхати до неї, але ні, найняли няньку. Так вона сказала і дуже тим пишалася.

– Доню, я б могла безкоштовно допомагати.

– Мамо, це нянька з освітою і досвідом. Нам її рекомендували і ти знаєш, скільки нам прийшлося заплатити аби вона працювала саме у нас?

І так в сорок сім років я залишилася сама. Не знала, де й себе діти, адже весь мій світ був в доньці, я жила її інтересами, а сама лишень чекала чоловіка кілька разів на рік.

І якось в парку я зустріла Богдана, він сів біля мене і щось спитав, вже й не пам’ятаю, що саме, щось, певно, банальне – погода чи ціни на продукти. Далі зав’язалася розмова і вже ми кавуємо, а там і жити почали разом.

Я наче на світ вдруге народилася, життя почалося заново, але я все ще не ризикувала виходити заміж за Богдана, хоч він і просив мене. І в таких я була роздумах з цього приводу, не могла наважитися на очевидне.

Аж далі стала на порозі донька з дитиною. Сказала, що чоловік її не цінує, не вдячний за її старання, та й взагалі ми самі справимося і поставимо Данилка на ноги.

– Мамо, а це хто?, – вказала вона на Богдана.

І справді, хто він тепер для мене, як донька вернулася додому. Не буде ж він тут жити. Я намагалася якось йому пояснити все, але він все одно не зрозумів мене.

Я не дуже й сумувала, бо такі були приємні клопоти з онуком: нагодувати, погуляти, про все на світі йому розказати і пояснити. Я танула від такої радості і не завжди вчасно реагувала на те, як донька себе веде. Її все дратувало, я розуміла, бо ж вона переживала за чоловіка, хотіла аби він її перепросив, а його нема. Тому й веде себе так, тому й така емоційна.

А одного дня таки приїхав її чоловік і вона знову до нього вернулася.

– Мамо, я обираю родину, а що ти можеш нам дати? Шафа твоя вже порожня.

Що мені було робити? Я знову до Богдана перепрошувати, а він вже теж на своєму наполягає – або він чоловік, або й не хоче знову починати це все. Я була готова на все аби його вернути і ми одружилися.

Жили в мене і все було чудово, донька дуже рідко телефонувала, не завжди брала слухавку від мене і казала кілька речень та клала слухавку.

А десь через рік вона знову у мене на порозі, з тим самим – ми виховаємо самі Данилка. І до Богдана:

– Була рада знайомству – прощавайте.

– Доню, він мій чоловік, – кажу я доньці.

– А, коли ти лишень встигла? Та й для чого тобі в твої роки чоловік?

Я не знала, що сказати. я опинилася між двох людей, яких не хотіла втратити. І один і другий називали аргументи, які були слушні і взаємовиключні.

– Юлю, їдьмо жити до мене, а донька хай сама дає собі раду. Бач, яка вона мудра.

– Мамо, а хто буде з Данилком сидіти? Як я проживу без твоєї підтримки?

– Юлю, все повториться і ще не раз, вона тобі й не подякує.

– Мамо, ти ж обіцяла мене ніколи не кидати.

І кого мені вибрати, як ви гадаєте?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

K Nataliya: