Дружина збирала речі у велику валізу, а Сергій їй не заважав. Це ж не вперше.

Він стояв біля величезного панорамного вікна своєї студії-лофту, що виходило на ранкове місто, і повільно пив каву.

Рука тримала філіжанку недбало, ніби Сергій щойно повернувся з багатотижневої подорожі, а не з нічного “корпоративу”, який тривав до світанку.

Він знав, що вона так відреагує на його «затримку на роботі», але й знав, що треба в такому випадку робити аби вона передумала, тому не поспішаючи допив каву, яку Ірина дбайливо для нього приготувала.

Хоча, було дещо, що його насторожувало, якась відмінність, але він поки не зрозумів яка.

Отож, вони разом прожили двадцять років, він був певен, що двадцять щасливих років. Сергій віддавав дружині зарплату, а вона вміло розпоряджалася грошима, у них спільна донька, своя квартира і машина. Їздять відпочивати раз в рік в гори чи на море.

Але час від часу Ірина влаштовує такі показові виступи, як він їх називає.

Вперше це сталося, коли він не привітав її матір з днем народження.

– Чому ти не подзвонив?, – плакала вона тоді, – Я ж тобі нагадувала зранку, мама так чекала твого дзвінка.

– Ну, забув, завтра зателефоную.

Але він не телефонував, бо й нього й так багато робити, як ото дзвонити тещі. З якого дива?

Чоловік пригадав той випадок і усміхнувся, бо вони тоді швидко помирилися, він обійняв дружину і запевнив, що таке більше не повториться і Ірина розпакувала валізи.

Зараз Ірина так само снувала по квартирі, все ретельно пакуючи.

Йому стало нудно, він пожалів дружину, адже стільки прийдеться потім розпаковувати.

— Кудись збираєшся? — запитав Сергій, відірвавши погляд від вікна.

— Так, — відповіла вона без підвищення тону. — Вирушаю на вихідні.

— На вихідні? — Сергій здивовано підняв брову. Це було дивно. Вона ніколи не їздила сама. — А чому мені нічого не сказала? Куди? З ким?

— Ти не питав, — сказала Ірина, витираючи стіл чистою ганчіркою. — Мені не потрібен твій дозвіл, Сергію, якщо ти про це. Їду з подругами. Нарешті зможу розслабитися.

Сергій розсміявся. Це було так смішно, що він ледь не розлив каву.

— Розслабитися? — його голос став глузливим. — Після чого? Після того, як просиділа двадцять років у мене на шиї? Люба, ти ж знаєш, як це закінчиться. Ти зателефонуєш о другій ночі, скажеш, як скучила за мною, а в неділю я за тобою приїду.

Він підійшов до неї, відчуваючи впевненість, що цей сценарій – його авторський. Він простягнув руку, щоб обійняти її, як він це робив завжди перед “примиренням”.

— Давай без цього, — промовила Ірина. Вона зробила крок убік, уникаючи його дотику. — Немає потреби. Я не збираюся повертатися.

Сергій відчув, відбувається, щось новеньке. Зазвичай, Ірина поводилася по-іншому.

Особливо тоді, коли він не забрав її з донькою з пологового. Виставляв на роботі, треба було бути з керівництвом, а її батьки й так зустріли, він домовився. Коли прийшов додому, вона металася по квартирі, складаючи речі, говорила не замовкаючи, як вона втомилася від його байдужості, а їй потрібна краплина розуміння, дрібка доброти, віддяки.

Але зараз дружина мовчала.

Сергій став, як укопаний. Зазвичай, вона йому згадує, що і коли він казав чи робив рік чи кілька тому, а тепер вона мовчить.

Йому стало не по собі.

— Ірино, не вигадуй. Що сталося? Те, що я затримався вчора? Ти ж знаєш, це бізнес!

Вона повільно повернулася до нього, і тепер він побачив, що її очі виглядають старшими, ніж він пам’ятав.

— Ти питаєш, що сталося? Ти питаєш знову?

— Так, питаю! Немає сенсу згадувати, що я пропустив вступ доньки до інституту, чи що я не був на похороні твоєї бабусі!

— Ми не обговорювали. Ти вирішив, що ми обговорили, — її голос залишався монотонним.

— Це дрібниці, Ірино! Ти просто роздуваєш з мухи слона! — його голос тремтів, бо його впевненість нарешті похитнулася.

— Ні. Ти бачиш це як дрібниці, а я бачу це як щоденне знецінення, — Ірина взяла свою нову сумку і попрямувала до дверей. — Ти вичавив із мене всі почуття. Я не відчуваю нічого. І це означає, що мені справді більше не потрібно повертатися.

— Стій! А як же… примирення? — Сергій кинувся до неї, намагаючись перехопити її біля дверей. Він знав, що він має зробити — обійняти, поцілувати, прошепотіти про кохання.

— Прощавай, Сергію.

Двері зачинилися не грюкнувши.

Чоловік раптом відчув холод. Не лише внутрішній, а й фізичний. Його очі шукали щось, за що можна було б зачепитися, повернути все назад. Він кинувся до шафи в спальні, де, як він пам’ятав, Ірина завжди зберігала свій “аварійний” чемодан, повний старих, непотрібних їй речей, які вона збирала “про всяк випадок”. Він хотів побачити, що ця валіза все ще там. Це довело б, що вона грає, що вона повернеться.

Він рвучко відчинив шафу-купе, де висіли їхні речі. Валізи не було. Всі її речі були відсутні.

Але на внутрішньому боці дверей шафи, де раніше була порожня дзеркальна поверхня, тепер щось було. Ірина наклеїла туди колаж. Це був незвичний колаж, не з фотографій, а з… чеків та записок.

Сергій підійшов ближче, вдивляючись у деталі. Це були виписки з банку, що показували, як протягом двох років, поки він затримувався на “корпоративах” і “забував” про свята, Ірина методично відкладала гроші.

Навколо чеків були приклеєні маленькі, акуратні, написані від руки картки.

• Чек (1 рік тому): Напис: “Оплата курсів водіння. Ти завжди казав, що моє місце вдома”.

• Чек (6 місяців тому): Напис: “Оплата юридичних консультацій. Ти завжди казав, що без тебе я нічого не варта”.

• Чек (1 тиждень тому): Напис: “Депозит за оренду нової квартири. Ти завжди казав, що я не зможу сама”.

• Записка (Сьогодні): “Сергію, у цій шафі залишилося лише одне, що тобі справді потрібно. Подивись у дзеркало.”

Сергій відійшов назад. Він подивився на дзеркало, але воно було заклеєне цим колажем.

Тоді він зрозумів. Він відкрив сусідні дверцята шафи — де завжди було його відділення. І там, за його костюмами, було дзеркало, ціле і чисте. Він подивився у нього.

Він побачив обличчя: не горезвісного ловеласа, не успішного бізнесмена, а розгубленого, розпатланого чоловіка, який щойно втратив увесь свій життєвий фундамент.