Кондукторка, насолоджуючись своєю промовою, із задоволенням дивилася на тендітну перелякану дівчину.

– Зараз зупинимося біля відділення й будемо оформляти! – повторювала вона. – У моєму автобусі безквиткові пасажири не їздять, любонько!

Олег Коваленко давно не користувався громадським транспортом, але сьогодні його машина не завелася, і він вирішив не викликати таксі, а сісти на автобус. На своїй зупинці він одразу помітив цю сцену. Невисока худенька дівчина років двадцяти розгублено шукала щось у маленькій сумочці. Її руки тремтіли, вона схлипувала й виправдовувалася:

– Я гаманець удома забула, чесно. Можна я вийду, я пішки дійду.

– Ні, люба, я цього так не залишу. До поліції! – кондукторка поважно вперлася руками в боки.

Олег, можливо, й не звернув би на це уваги – у 1996 році такі сцени були звичним явищем, – але дівчина раптом подивилася прямо на нього. Її великі, яскраво-блакитні очі були сповнені благання, зверненого чомусь саме до нього.

Щось стиснулося в Олега від цього погляду, серце дивно тенькнуло. Він згадав дівчинку з дитбудинку, Оленку, з такими ж очима.

Оленка була молодшою за нього на чотири роки. Як вони потоваришували, він не пам’ятав. Може, йому сподобалося, що вона була схожа на його маму? Оленку всі зачіпали – вона була маленька, з великими сумними очима й часто нездужала. Вона не могла за себе постояти, тож Олег став її захисником. Спочатку в нього це погано виходило, бо він сам був не надто міцним. Але він почав займатися спортом, і незабаром ніхто в дитбудинку вже не наважувався чіпати ні його, ні Оленку. Та потім її забрали в прийомну сім’ю. Вона раділа й плакала одночасно, не хотіла розлучатися з другом. Вони домовилися писати одне одному, але Олег так і не отримав жодного листа. Він місяцями чекав звісточки, поки не почув розмову вихователів, що Оленку відвезли за кордон. Тільки тоді він зрозумів, що вона не напише.

Дівчина в автобусі виглядала такою беззахисною, що Олегу захотілося сховати її від цього світу. Він рішуче підійшов до неї й обійняв за плечі:

– Привіт, люба, що сталося? Знов не ту сумочку взяла? Зараз усе владнаємо, – він повернувся до кондукторки: – Два квитки, будь ласка. Така гарна жінка, а так голосно говорите. Усміхніться, вас знімає прихована камера!

Він дав  кондукторці гроші, взяв два квитки й повів дівчину в кінець автобуса. Кондукторка озиралася, шукаючи ту саму камеру, і ніяково всміхалася. Пасажири тихенько всміхалися, ховаючи погляди.

Олег продовжував пригортати дівчину, а вона не відходила, навпаки – сховала обличчя в його куртку. Він відчув, що вона все ще тремтить, і раптом почав шепотіти рядки вірша Андрія Малишка:

Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.

Дівчина здивовано підняла на нього очі й тихо запитала приємним голосом:

– Ви любите Малишка?

– У дитбудинку в мене була тільки одна своя річ – збірка його віршів. Коли мене забирали від мами, я вхопив її й нікому не віддав. Мама моя була дуже інтелігентною, поки не захворіла.

– А де ваша мама зараз?

– Її давно немає, – відповів Олег. Він хотів додати ще щось, але автобус раптом різко загальмував. Олег підхопив дівчину й міцно обійняв, щоб вона не впала.

Дівчину звали Соломія. Вона пояснила, що в дитинстві всіх просила називати її «Мія», так і прижилося. Соломія була незвичайною. Вона боялася натовпу. У шість років вона з батьками потрапила в автопригоду. Отямившись, побачила багато людей навколо. З тих пір вона уникала людних місць, відмовилася ходити в дитячий садок, а потім і в школу. Мама через три роки після втрати чоловіка вийшла заміж за доброго, забезпеченого чоловіка й завжди була поруч із донькою, допомагала їй навчатися вдома.

Мама добре справлялася, тож Соломія склала всі іспити на «відмінно». Але в університет не пішла – для цього треба було відвідувати заняття. Натомість вона зайнялася малюванням, і в неї це добре виходило. Вітчим домовився про виставку її картин. Сьогодні Соломія їхала перевірити, як розвішують її роботи. Мама занедужала, тож Соломії довелося пересилити себе й вийти з дому самій, ще й сісти в автобус, а не в таксі.

Олег, навпаки, був дуже товариським. У дитбудинку він пообіцяв собі, що добре вчитиметься, закінчить інститут і стане керівником. І йому все вдалося! Навчання давалося легко завдяки гострому розуму й гарній пам’яті. Інститут закінчив із відзнакою, потрапив на хороший завод, де швидко став начальником. Потім зміна керівництва – і він став співвласником. У тридцять років Олег був забезпеченою людиною, гарним собою, і жінки постійно намагалися заволодіти його увагою. Він пробував зустрічатися з двома, але швидко розумів, що їм потрібні лише його гроші. Олег не хотів, щоб під нього підлаштовувалися, він шукав справжню, єдину свою жінку. І він її знайшов.

Того дня Олег сильно запізнився на роботу. Він відвіз Соломію додому й познайомився з її мамою, Оксаною Іванівною. З її дозволу він став часто приходити. Був щасливий, коли Соломія відчиняла двері, не встигнувши навіть дзвонити. Вона завжди його чекала. Відчувала, коли він прийде.

Навесні Олег попросив у батьків Соломії її руки. Мама дівчини розгубилася:

– Чи зможете ви, Олеже, створити для Соломії такі умови, щоб вона була щаслива? Ви знаєте, яка вона. Вона не буде світською пані, не ходитиме з вами на прийоми. Чи не набридне вона вам? Зрозумійте, вона не витримає зради. Соломія – це велика відповідальність. Чи готові ви до цього?

– Я готовий заради неї на все, – відповів Олег. – Як можна її зрадити? Я дуже її люблю. Присягаюся, ніхто її ніколи не образить.

Весілля Олег і Соломія справили скромне. Розписалися в будній день, коли в РАЦСі нікого не було. Але на сукню нареченої Олег грошей не пошкодував. Соломія була чарівною. Фотографка навіть ахнула, сказавши, що це найгарніша й найнезвичайніша наречена, яку вона бачила. Соломія засоромилася й, як завжди, сховала обличчя за Олегове плече.

Він ніжно обійняв її й прошепотів:

– А ще ти будеш найщасливішою, я тобі обіцяю.

Через рік у них народився Юрко. Олегу було непросто. Робота забирала багато часу, але й домашніх клопотів було чимало. Треба було возити сина на огляди, купувати дитячі речі. Соломія, як і раніше, намагалася не виходити з дому, лише гуляла з малюком у дворі, тримаючись осторонь інших мам.

Олег справлявся. І працював, і допомагав Соломії з сином. Друзі жартували, мовляв, що це за царівна така, яку нікому не показуєш? А він лише загадково всміхався: «Так, царівна», – і нікого не запрошував у гості.

Через два роки на заводі з’явилася Марта, талановита спеціалістка й дуже красива дівчина, незаміжня. Вона швидко познайомилася з чоловічою частиною колективу й помітила, що Олег зовсім не звертає на неї уваги. Це її зачепило, і вона вирішила, що таки отримає його увагу.

Марта використовувала всі свої чари: випадкові зустрічі в коридорі, виразні погляди, компліменти, навіть удавана непритомність. Але все марно. Тоді вона вирішила посварити Олега з дружиною, щоб підставити йому «плече підтримки». Дізнавшись, де він живе, вона прийшла до Соломії, коли Олега не було вдома. Через двері сказала, що працює з Олегом і має повідомити щось важливе. Соломія вийшла, і Марта, не називаючи себе, заявила, що в Олега є інша жінка, з якою він відкрито зустрічається, а Соломія може готуватися до розлучення.

Марта вже хотіла піти, задоволена собою, але раптом зустрілася поглядом із Соломією й здригнулася. У очах Соломії не було сліз чи подиву, навпаки, вона всміхалася, співчутливо дивлячись на Марту:

– Він вам подобається? Не переживайте, така гарна жінка, як ви, не залишиться на самоті, якщо позбудеться злості в душі. А Олег… Якби він покохав іншу, я б давно це відчула. Я знаю, що він любить тільки мене й сина. Знаєте, Марто (я правильно назвала ваше ім’я?), хочете кави? У нас рідко бувають гості, ви будете першою, – і Соломія гостинно відчинила двері.

Марта не хотіла залишатися, розуміла абсурдність ситуації, але чомусь покірно пішла на кухню.

Увечері Соломія розповіла Олегу про гостю – вона не могла нічого приховувати від чоловіка, – але взяла з нього слово, що він не звільнить Марту. Олег пообіцяв, за умови, що Марта більше не зробить нічого поганого. Марта не зробила, навпаки – відтоді дуже змінилася, стала м’якшою й людянішою. За пів року вона вийшла заміж за свого однокласника, який любив її ще зі школи, і незабаром пішла в декрет.

Минали роки. Юрко виріс, закінчив школу, університет, одружився з чудовою дівчиною Наталею. Вони жили в тому ж місті, за кілька кварталів від батьків. Юрко й Наталя часто приходили до Соломії, яка все ще залишалася вдома й малювала. Її світлі, сонячні картини мали великий успіх на виставках і швидко розкуповувалися по всьому світу. Лише одна картина завжди висіла вдома: на ній були зображені Олег, Соломія та новонароджений Юрко в образі янголятка на руках у мами.

Олег намагався частіше бути з дружиною, але робота забирала багато часу. Соломія не скаржилася, жартувала, що настане час, коли вони ніколи не розлучатимуться.

Одного осіннього дня Олег поїхав на новий завод у сусідній області. Соломія проводжала його з важким серцем.

– Будь обережний, мені тривожно. Серце стискає, – сказала вона, ховаючи обличчя за його плечем. Але він лише засміявся:

– Соломіє, не переживай, ми завжди будемо разом, – він поцілував її в ніс і пожартував: – І в один день нас не стане.

Соломія не всміхнулася у відповідь, і йому стало якось не по собі. Він вирішив зателефонувати Юркові, щоб той більше часу проводив із мамою, поки його немає.

Увечері Юрко забіг до Соломії, але не затримався – його з Наталею запросили на святкування. Він пообіцяв мамі зателефонувати пізніше й побіг.

Наступного ранку Юрко набрав мамин номер, але вона не відповіла. Він швидко одягнувся й незабаром був біля її дверей. Подзвонив – тиша. Відчинив своїм ключем, зайшов у квартиру й знайшов маму в спальні. Вона не прокинулася. Її обличчя було таким спокійним. «Швидка» приїхала швидко, але там лише розвели руками.

Юрко не знав, як повідомити про це батькові, але набрав його номер. І здригнувся, почувши чужий чоловічий голос:

– Старший лейтенант Сидорук, з ким я розмовляю?

– А де мій батько? – прошепотів Юрко, уже розуміючи, що сталося.

Олега не стало тієї ночі, а Соломія так сильно любила чоловіка, що мабуть відчула це.

Через кілька днів після церемонії Юркові наснився сон. Мама й тато, молоді й красиві, трималися за руки, ідучи зеленим полем, і дзвінко сміялися. Вони помахали синові й гукнули:

– Не сумуй за нами, синку, ми щасливі, бо разом і ніколи не розлучимося.

Юрко прокинувся, подивився на сплячу дружину й легенько торкнувся губами її носа:

– Я тебе люблю, – прошепотів він, і кутики Наталиних губ ледь здригнулися в м’якій усмішці.