Я нічого такого не хотіла, я лиш вирішила бути соціально активною, бо вже навіть мій чоловік каже: «Що ти в тому Фейсбуці сидиш, хоч би раз якесь фото виставила».

Яке я фото виставлю, коли мені жодне не подобається. Я ще маю встид аби ото з моря виставляти фото, аби всі бачили. То лиш отак пишуть, що красуня та чарівна, а самі добре складки рахують.

Та й з життя, що виставлю? Копали бараболі в селі, поки було сили, то ще менше-більше, а вже на другий день всі пересварилися, бо не треба було так багато садити і хто її їстиме.

То яке спільне фото?

А як десь на святі, то мама одразу – мене не фотографуйте, я тут в стороні постою аби вам фотографію не зіпсувати.

То вже ніхто й фотографуватися не хоче.

Або з дітьми, то як не очі закриє, то язик покаже і роги прилаштує.

Хотіла фото виставити, де ми з Богданом на весіллі стоїмо разом, а він подивився та каже:

– І що ти хочеш цим сказати?

– Та нічого, що ми живемо, як люди.

– Ага, і маємо гроші на весілля ходити. Мені треба аби хто до хати заліз? Ти не можеш квіти фотографувати, як Галина?

– Не можу, бо таких, як в Галини ніхто в селі не має.

Думала я, думала, що ж то мені поставити і вирішила сфотографувати деруни, прикрасила петрушкою, сметанки налила і не полінилася гілочку червоної порічки покласти збоку.

Підписала: «Приготувала для чоловіка».

Найперша відреагувала кума:

– Олю, а що ви з Богданом посварені?

– Ні, з чого ти взяла?

– Та одразу видно, що між вами вже все зів’яло, як та твоя петрушка на тарілці, бо ти пишеш «чоловік», а не «коханий».

Я тоді переправила на «коханий», як тут свекруха телефонує.

– Совісті у тебе нема? Ти деруни робиш раз в місяць для Богдана, а якомусь жевжику ще й так прикрасила? Нащо ти таке виставляєш, аби я то бачила?

– Мамо, та я для Богдана приготувала!

– Що ти мені плетеш? Чи Богданчик не каже, як ти подаєш на стіл, що дитина має й сама собі сметани накидати та виделку взяти? Та й пригорілі вони часто, а тут диви, які золотисті. Чекай-чекай, я до матері твоєї дзвоню, хай подивиться, що виховала.

Прийшлося стирати «коханий», залишила просто «Приготувала вечерю».

Як тут вже мама мені телефонує.

– Слухай, Олю, а що це ти мене на все село славиш?

– Мамо, що таке?

– Як що таке? Ти не можеш чоловікові курку запекти чи відбивні насмажити? Що то ви такі бідні, що одну картоплю їсте? Батько, як побачив, то сказав, що ти трави наклала на тарілку та чоловіка годуєш.

– Мамо, то для картинки.

– Як тобі так важливо для картинки, то йди смаж котлети! Одразу буде видно, що ти чоловіка шануєш.

Я вже й не знала, що робити, як зателефонувала бабця.

– Олю, а що то таке сваха каже, що ти раз в місяць деруни смажиш? Ти не можеш чоловікові наварити їсти, як він то-то любит? Та я сиджу в лавці зі свахов та вона ту новину рознесе тобі краще за твого Фізбука.

– Ба, не любить Борис аж так деруни аби я йому частіше готувала.

– Того й не любить, що ти не готуєш. Ще й, певно, воду зливаєш з бульби? То найсмачніше, аби ти то ніколи не робила.

– Добре-добре.

А далі подзвонив чоловік.

– Видаляй то фото, з мене вже всі сміються, що ти мені трави вже нажала та можу йти додому.

– Богдане, то для краси.

– Для краси було би, якби ти там ще м’яса поставила, а не калини.

– То порічки.

Кинула слухавку і видалила фото. Все одно ніхто мені його більше не забуде, там нагадування працюють краще за всі алгоритми.

Видно, не вмію я представлятися, то й не треба.

Коли чоловік прийшов з роботи, то дерунів вже не було.

– А де?, – закліпав він очима, споглядаючи порожню сковорідку.

– З’їла.

– Як з’їла? А я що буду їсти?

– Не знаю, ще петрушка лишилася.

Пішов до матері їсти, та вже точно нагодує, подасть і з собою дасть.

Пізно ввечері прибігла мама, принесла каструлю з котлетами.

– Завтра виставиш в інтернет, що ти напекла і рецепт даси.

– Мамо, я більше не буду нічого викладати.

– Е, ні, дорогенька, я ці котлети пекла до пізньої ночі, я батькові лишень присмаглі лишила не для того аби цього ніхто не бачив!

– То сама й вистав.

– Я на такі дурниці часу не маю, щоб завтра було фото. Все. Добраніч.

Побігла.

Тепер от не знаю чи прикрашати ті котлети чи ні, щоб знову не вийшло, як з дерунами.

Автор Ксеня Ропота