Аня саме заставляла стіл до Святвечора, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я колеги.

– Алло, Надіє? Щось сталося? – запитала Аня, притримуючи трубку плечем, поки розставляла тарілки з кутею та узваром.

– Аню… Можна я до тебе приїду? Мені треба просто десь посидіти, – голос Надії звучав глухо й втомлено.

– Звісно, заїжджай. Але ж свято… У тебе ж донька, онук уже дорослий. Ви хіба не разом сьогодні?

– От саме тому я й прошуся до тебе. Скоро буду.

За пів години Надія вже сиділа на кухні, тримаючи в руках тепле горнятко чаю. Вона виглядала розгубленою, хоча зазвичай на роботі була зібраною та навіть жорсткою жінкою.

– Знаєш, Аню, я сьогодні ніби в кіно сходила, де головна героїня — я сама, тільки двадцять років тому, – почала вона, дивлячись у вікно на сніг. – Прийшов до мене Мирослав. З нареченою. Стоять на порозі, очі сяють, і з ходу: «Бабусю, ми вирішили до тебе переїхати. Ти ж одна в двох кімнатах, а Катя дитину чекає».

Надія гірко всміхнулася.

– Мені всього п’ятдесят сім років. Я все життя працювала для своєї родини. чому вони так зі мною?

Аня мовчки слухала, підсуваючи подрузі тарілку з пампушками. Надія продовжила, згадуючи події багаторічної давнини.

Двадцять років тому все почалося майже так само. Надія тоді якраз приїхала з заробіток і запросила доньку приміряти кілька речей та взяти собі продуктів. Вона завжди так робила, коли приїжджала – віддавала доньці все, на що та показувала пальцем.

Донька прийшла зі своїм чоловіком Ігорем. Нічого дивного, адже прийдеться нести важке. Проте, донька вирішила полегшити їй життя.

– Мамо, треба поговорити, – сказала Христина, навіть не роздягаючись. – Забирай свої речі з моєї старої кімнати. Ми з Ігорем переїжджаємо сюди.

Надія тоді ледь не впустила ложку, яку все ще тримала в руці.

– Як це — сюди? У вас же є квартира, яку я вам купила. Живіть там.

– Та квартира на околиці, – скривилася Христина, проходячи на кухню. – Далеко до університету, район не подобається. І взагалі, вона однокімнатна. Нам там тісно.

– Христино, це квартира покращеного планування, – нагадала Надія. – Я за неї п’ять років працювала безвилазно. І ще рік працювала на ремонт, який ти хотіла. Що не так?

– Мамо, ти не розумієш. Ми тобі послугу робимо. Тобі не доведеться до нас постійно їздити.

– Яку ще послугу? – Надія витерла руки об фартух і сіла навпроти доньки.

– Я чекаю дитину, – випалила Христина. – Ти ж хочеш бути хорошою бабусею? От і будеш допомагати, сидіти з дитиною, поки ми вчитимемося. Досить тобі глядіти чужих дітей.

Надія дивилася на доньку і не впізнавала її. Перед нею стояла дівчинка, яку вона завжди намагалася забезпечити найкращим, щоб та не знала скрути, яку колись пережила сама Надія.

– Мені тридцять вісім років, Христино, – тихо сказала Надія. – Я не збираюся ставати нянькою. Ви вирішили завести дитину? Це ваше рішення. На що ви збираєтеся її утримувати?

– Ну, ви ж допоможете… – впевнено відповів Ігор, який до цього мовчав. – У вас же є заощадження. Нам треба дитину на ноги поставити, поки ми дипломи отримаємо.

Надія тоді встала і вказала на двері.

– Жодних переїздів не буде. Грошей на утримання дорослих людей, які вирішили погратися в сім’ю, я не дам. Христино, я оплатила твоє навчання, купила тобі житло, оплатила весілля. На цьому мої обов’язки закінчені. Далі — самі.

Того дня Христина пішла, грюкнувши дверима. Вона кричала, що Надія — любить лише себе, що вона ніколи не побачить онука. І справді, перші три роки вони майже не спілкувалися.

– І що було далі? – тихо запитала Аня, підливаючи узвару.

– Далі було важко, – зітхнула Надія. – Вони жили в тій однокімнатній квартирі. Христина кинула інститут, бо дитина забирала весь час. Ігор намагався десь підробляти, але швидко здувся. Потім вони почали приходити за грошима. Не просити, а вимагати. Мовляв, дитині треба комбінезон, дитині треба ліки. Я давала гроші, передавала передачі.

Далі донька знову й знову заводила мову про обмін квартирами. Христина вважала несправедливим, що мати живе сама в двокімнатінй, тоді як вони «туляться» втрьох.

– Коли Мирославу було років п’ять, вона почала його накручувати, – продовжувала Надія. – Приводила його до мене і казала: «Дивись, сонечко, яка велика квартира у бабусі. Тобі б тут було де гратися, але бабуся нас не пускає». Мені легше було бути за кордоном, ніж вдома. Але квартиру я їм не віддавала принципово.

Повертаючись до сьогоднішньої розмови з онуком, Надія відчула лише холодну впевненість. Мирослав стояв у коридорі, такий же самовпевнений, як колись його мати.

– Бабусю, ну справді, – наполягав він. – Навіщо тобі стільки місця? Ми з Катею зробимо тут ремонт, буде весело. Ти вже не молода, раптом зі здоров’ям щось… А ми поруч.

– Мирославе, я твоїй матері це казала двадцять років тому, і тобі скажу. Ні. Я хочу жити у спокої. Я не хочу шуму, пелюшок і ваших з’ясувань стосунків на моїй кухні.

– Ти що, хочеш, щоб твій правнук ріс по знімних кутах? – обурився хлопець. – Це ж не по-людськи. Ця квартира все одно наша за законом.

– Не ваша, – спокійно відповіла Надія.

Мирослав зблід. Його наречена, яка до того мовчала, смикнула його за рукав.

– Тобто як це — не наша? – перепитав він. – Мати казала…

– Мати помилялася, – відрізала Надія. – Вона все життя чекала на цей спадок, замість того, щоб будувати своє. І тебе навчила того ж самого. Йдіть. У мене багато справ.

Надія замовкла, розглядаючи візерунок на скатертині. На кухні Ані було затишно, пахло святом.

– Аню, я от думаю… Де я так помилилася? – тихо запитала вона. – Чому вони виросли з відчуттям, що я їм винна все, а вони мені — нічого? Я ж дала їй старт, якого в мене не було. Купила все, що могла.

– Може, в цьому і була помилка? – припустила Аня. – Забагато дали готового. Вони не навчилися цінувати, бо не знають ціни.

– Можливо. Христина за ці роки так ніде й не прижилася на нормальній роботі. Весь час якісь проєкти, якісь борги. Ігор пішов від неї давно. А тепер ось Мирослав… Йому двадцять, він нічого не вміє, але вже хоче «вирішувати питання» за мій рахунок.

Надія важко зітхнула і підвелася.

– Дякую за чай, Аню. Мені стало трохи легше. Треба їхати додому.

– Може, залишишся на вечерю? – запропонувала подруга.

– Ні, поїду. Це сімейне свято і я не хочу тобі його псувати.

Надія вдягла пальто і вийшла у засніжений вечір. Аня ж думала про те, що в таке велике свято люди мають відчувати цінність один одного, а не квадратних метрів. Хіба ні?