Дощ почався так раптово, ніби хтось зверху вирішив перевірити місто на міцність. Ще кілька хвилин тому небо було лише затягнуте сірими хмарами, повітря — важке, нерухоме, і нічого не віщувало того, що зараз станеться. А потім перша крапля впала просто на асфальт, голосно, різко. За нею друга. І вже за мить злива накрила вулицю суцільною стіною води.

Роман саме звертав у свій двір. Він ішов повільно, розмірковуючи про дрібниці, які накопичилися за день: незданий звіт, розмову з керівником, телефонний дзвінок від старого знайомого, який чомусь нагадав про минуле. До дому залишалося зовсім небагато, але дощ не дав жодного шансу дістатися туди сухим.

Він спершу спробував пришвидшити крок, та зрозумів, що це марно. Сорочка вже за хвилину прилипла до спини, вода стікала по обличчю, залітаючи в очі. Роман озирнувся й побачив під’їзд сусіднього будинку. Не роздумуючи, він побіг туди.

Під навісом він опинився не сам.

Майже одночасно з ним туди ж забігла жінка. Вони ледь не зіштовхнулися, різко зупинилися й одночасно вибачилися.

— Перепрошую… — сказала вона, відступивши на крок.

— Нічого страшного, — відповів Роман, переводячи подих. — За такого дощу всі поспішають.

Вона кивнула, але не усміхнулася. Її обличчя було напружене, погляд раз по раз ковзав у бік дороги, ніби вона чекала, що злива от-от припиниться. Та дощ лише набирав сили. Потоки води вже текли вздовж бордюрів, зливаючись у калюжі, які за кілька хвилин перетворилися на справжні маленькі річки.

— От же ж… — тихо зітхнула жінка, дивлячись на годинник. — І чому саме сьогодні?

Роман не одразу наважився заговорити. Він давно відвик від спонтанних розмов із незнайомими людьми. Після всього, що було в його житті раніше, він радше уникав таких ситуацій. Але цього разу щось змусило його порушити мовчання.

— Ви кудись поспішаєте? — обережно запитав він.

— Так, — вона кивнула. — Мені доньку з садочка треба забрати. Вона вже там сама залишилася, а я… — жінка безпорадно розвела руками. — Як на зло, без парасолі.

— В отой садочок? — уточнив Роман.

— Так, уявляєте, пару метрів, а пройти неможливо.

Вона знову поглянула на дощ. Роман теж глянув на вулицю. Злива була справді серйозна. Але всередині нього раптом з’явилося дивне відчуття — ніби цей дощ не просто так, ніби він тут не випадково.

Він зняв піджак.

— Давайте побіжимо, — сказав він, ніби вирішивши щось для себе. — Я накрию нас піджаком. Стояти тут можна дуже довго.

Жінка здивовано подивилася на нього.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, — відповів він. — Гірше вже не буде.

Вона вагалася кілька секунд, а потім кивнула.

— Добре. Тоді направо, там хвіртка.

Вони вибігли під зливу. Дощ бив по обличчю, холодні краплі заливали очі, але вони бігли, сміючись, майже не дивлячись під ноги. Калюжі розліталися бризками, піджак давно промок, але Роман навіть не думав зупинятися.

За кілька хвилин вони добігли до будівлі дитячого садка. Всередині було тихо. Робочий день давно закінчився, і лише в одній групі горіло світло.

У кімнаті сиділа вихователька й маленька дівчинка з великими очима та двома кумедними хвостиками.

— Мамо! — вигукнула вона, побачивши жінку. — Ти прийшла!

— Прийшла, сонечко, — жінка обійняла доньку, притискаючи до себе. — Пробач, я затрималася.

Дівчинка уважно подивилася на Романа.

— А це хто? — серйозно запитала вона.

— Це… — жінка на мить задумалася, — це людина, яка мені допомогла до тебе прийти.

Роман усміхнувся й ніяково кивнув.

Коли вони вийшли надвір, дощ і не думав припинятися. Навпаки, небо знову ніби відкрилося ширше.

— І як тепер? В мене телефон вирубався, як я таксі викличу?— зітхнула жінка.

Роман сам не знав, звідки в нього взялася ця впевненість, але слова зірвалися легко.

— Ходімо до мене. Мама вдома мене зачекалася. В мене теж телефон сів, а там і телефон підзарядите і трішки висохнете.

— А пиріжки будуть? — діловито уточнила дівчинка.

— Будуть, — серйозно відповів Роман. — З картоплею.

— Тоді я згодна, — урочисто сказала вона.

Жінка засміялася, трохи розгублено.

— Мене звати Лариса, — представилася вона. — А доньку — Соломія. І мені дуже незручно…

— А мене Роман. І сьогодні слово “незручно” не працює.

Він підхопив Соломію на руки, і вони знову побігли — тепер уже втрьох.

Двері квартири відчинила його мати, Олена Петрівна. Вона спершу здивовано подивилася на мокрих гостей, а потім її обличчя осяяла щира усмішка.

— Проходьте, проходьте, — заговорила вона швидко. — Та ви ж усі наскрізь мокрі!

Кухня швидко наповнилася теплом. Олена Петрівна принесла рушники, поставила чайник, дістала з духовки пиріжки.

Лариса сушила волосся стареньким феном, Соломія сиділа за столом і допомагала складати серветки, а Роман стояв трохи осторонь і дивився на них, відчуваючи, як усередині повільно, але впевнено щось змінюється.

За чаєм розмова пішла сама собою. Лариса розповіла, що працює в офісі, навчається заочно, виховує доньку сама. Батьки допомагають, а сьогодні наче якась напасть: батьки в село поїхали, шеф затримав зі звітом, автобус спізнився і небо пролилося дощем, а вона без парасолі.

Роман слухав уважно. Він майже не говорив, але кожне її слово відкладалося десь глибоко всередині.

Олена Петрівна дивилася на них і мовчки раділа. Вона давно помічала, що син живе ніби за інерцією. Після розриву з жінкою, яку він колись дуже кохав, Роман став стриманим, обережним, ніби закрився від світу. І тепер вона бачила, як у його погляді з’являється щось нове.

Коли Лариса зібралася йти, Роман запропонував провести їх.

Дощ уже слабшав, таксі під’їхало швидко, Роман не встиг попросити її номер телефону, як вона вже сіла в машину і вони з донькою помахали йому рукою з машини.

Він почувався розгубленим, наче від нього йдуть дуже важливі для нього люди.

Мама з надією дивилася на нього, коли він зайшов в квартиру.

– Ти хоч телефон взяв? Така гарна жінка.

Але Роман лише мовчки пішов в кімнату.

На наступний день він чекав на Ларису біля хвіртки з великим букетом квітів і лялькою для Соломійки.

— Знаєте, — сказав Роман, коли вони вийшли з воріт, — я хочу запросити вас кудись на атракціони чи погуляти в парку. Я відчуваю, що ми вчора не просто так зустрілися.

Лариса усміхнулася.

— Мабуть, іноді треба дозволити собі промокнути.

Вона подивилася на Соломію, потім на нього.

— Думаю, ми не проти.

Хоч спочатку вони розійшлися в різні боки, але кожен із них уже знав: ця злива була не випадковою. Вона просто вчасно змінила напрямок життя.