Пізно ввечері, коли годинник уже давно перевалив за одинадцяту, а в квартирі пахло попкорном і «Анатомією Грей», пролунав дзвінок у двері. Марина, закутана в плед, зітхнула так, що серіал сам став на паузі і поплелася відчиняти.

Двері розчинилися, і в квартиру, ніби ураган у спідниці, влетіла сусідка Світлана. Волосся розпатлане, очі горять, на щоках рум’янець від бігу сходами.

— Привіт! Твій вдома? — випалила вона одним подихом.
Марина миттю прокинулася.

— А що трапилося? Пожежа? Потоп? Ти знову кота сусідам на балконі зачинила?

— Та ні! Шафу треба пересунути! Терміново! У мене там нова доставка, коробки до стелі, а я одна не впораюся!

— А твій що, на Мальдівах? — Марина прищурилася.

Світлана закотила очі так, що ледь не вивихнула.

— Мій, як завжди, «зайнятий». Сидить у навушниках, полює на драконів чи на кого там зараз модно полювати. Я йому п’ять разів казала: «Сергію, шафа!» А він: «Зараз, люба, ще один бос». Бос, Марино! У нього бос важливіший за дружину!

Марина сумно посміхнулася і розвела руками.

— Співчуваю, але допомоги не буде. Андрія вдома нема.

— А де він? — Світлана підозріло звузили очі. — Знову у відрядженні?

— Та ні, в гаражі.

— О дванадцятій ночі?! Там що, дівич-вечір для автомобілів?

Марина зітхнула ще важче.

— Там світло є, чайник є, диванчик є, телевізор є… Раніше другої не приходить. А завтра о сьомій ранку вже знову туди біжить, наче його там безкоштовне пиво роздають.

Світлана витріщилася.

— Ти впевнена, що він точно в гаражі, а не… ну, ти розумієш?

— На сто відсотків. Я якось влаштувала йому «сюрприз». Приїхала перевірити, він там… в старому светрі, весь у маслі, мугикає і крутить гайки на якомусь древньому «Запорожці», якого купив за копійки.

— Нащо йому той «Запорожець»?! У вас же «Тойота» нова!

— Оце я в нього теж питаю вже пів року! Він каже: «Це не машина, це — проєкт душі!» Проєкт душі, Світланоо! Він з ним розмовляє! Я вчора чула: «Ну не підведи мене, Зоряночко, завтра карбюратор розберемо…» Зоряночко! Він їй ім’я дав! А мені за дванадцять років шлюбу навіть «зайчик» рідко коли скаже!

Марина вже не стримувалася — слова лилися потоком.

— Уяви: я вдома в піжамі з фламінго, з маскою на обличчі, а він там з Зоряночкою обнімається!

Світлана вже тихенько реготала.

— Ну, хобі в чоловіків… Краще, ніж моя ситуація. Мій хоч і вдома, а все одно — привид. Прибігає, кидає портфель, хапає тарілку борщу й — до компа. Рейд важливіший за сім’ю!

Марина розвела руками.

— Я вже не знаю, що думати. Я ще молода, гарна, готую смачно, прибираю, прасую його дурні сорочки з коротким рукавом… Машина преміум-класу, гроші є. Чого тобі ще треба, чоловіче?! Хочеться возитися з розвалюхою — віддай її в сервіс, сиди собі в шезлонгу, пий каву, контролюй. Так ні! Біжить туди, як на перше побачення! Мені іноді здається, що я йому просто нецікава. Ну то скажи прямо: «Марино, пробач, я Зоряночку більше люблю». Я зберу валізу і поїду… до мами, чи до Туреччини, чи куди завгодно.

Світлана обережно поклала руку їй на плече.

— Марино, не накручуй. У чоловіків має бути своя територія. Радій, що це не Оля з п’ятого поверху.

— Територія?! А в мене може бути своя територія?

— Звісно! Ти ж малюєш, викладаєш у Інстаграм, у тебе вже три тисячі підписників!

— Це для душі, але все одно вдома. А я хочу… Я все життя мріяла про сальсу! Не просто фітнес, а справжні латиноамериканські танці! З обертаннями, з руками, з цим… вогнем! Уявляєш: я в червоній сукні, каблуки, партнер — такий собі гарячий Хав’єр, і ми…

— Ого! — Світлана округлила очі. — То ти серйозно?

— А чому ні?! Нехай побоїться, що я теж можу знайти собі «проект душі»! Може, тоді пригадає, що в нього дружина не тільки для борщу й прання існує!

— Ну… теоретично…

— Ні, Світланко, чоловіки не змінюються. І ми, до речі, теж. Все брехня кругом. Простіше б було: розлюбив — скажи. Набридло — іди. А то «люблю, але в гаражі мені краще».

— Я тебе люблю! — раптом пролунав із коридору знайомий бас. — І нічого я не набрид! Просто тихо зайшов, а ви тут цілий жіночий клуб влаштували!

Андрій стояв у дверях у своєму «гаражному» светрі, весь у плямах від мастила, але з широкою посмішкою. В руках тримав… величезний букет троянд і коробку цукерок.

— А щодо сальси… Ти коли востаннє мені про неї розповідала? Років п’ять тому? Я думав, ти передумала!

Марина завмерла з відкритим ротом.

— Ти… чув усе?

— Від слова «Зоряночка». До речі, вона сьогодні завелася з першого разу! — Він гордо підняв великий палець. — І про танці — вирішили. Записуємо тебе на сальсу з наступного тижня. У мене друг якраз студію відкрив. А партнером буде… я.

— Ти?! — Марина ледь не впала. — Ти ж дві лівих ноги й ритму в тобі, як у холодильнику!

— Ну й що? Зате я твій. І в червоній сорочці виглядатиму не гірше за Хав’єра. Головне — щоб ти була щаслива. А Зоряночка почекає. Вона не ревнива.

Світлана, яка вже п’ять хвилин намагалася непомітно прослизнути до дверей, нарешті видала:

— Еее… молодці ви, звісно… А шафа в мене так і стоїть… Я, мабуть, піду. До свого «рейду»…

Вона вискочила в коридор, тихо зачинила двері й уже на сходах почала реготати в голос.

— От зараза… А я думала, що в мене все погано! Треба Сергію сказати, що якщо він ще раз «рейд» скаже, я запишусь на бокс. І партнером буде не він точно!

А в квартирі Марини Андрій уже вальсував по коридору з пилососом у руках, наспівуючи: «Бесаааме мууучооо…».

Марина стояла, тримаючись за стіну, і сміялася до сліз.

Іноді, щоб чоловік почув, треба просто поговорити… з сусідкою. Досить голосно. І щоб він саме в цей момент тихо зайшов з квітами.