Хочу сказати, що всі біди – від гонору. От моя невістка вже така гонорова, що їй носа не можна досягнути і що з того доброго?

Лиш мені сина баламутить.

Почалося все з того, що я не дуже хотіла аби вони одружувалися, так, дівчина не погана, але таке. Міг би й кращу мій Орест мати.

Але вже. Одружилися і ніби вона мала йти до мене за невістку, але ж у мене й донька ще не одружена. Тому я не дуже й наполягала на тому, що вона поки буде жити у своєї матері, особливо, коли Орест за кордоном.

Ну, а нащо мені її тут?

Почав мій син будуватися у нас на подвір’ї і нічого не кажу – вона приїздила їсти готувати майстрам, але ж не кожен день, бо мала роботу, та й вже мали маленького синочка. То практично вся будова була на моїх руках – майстрам їсти, майстрам пити, майстрам перекусити.

Довго вони будувалися, майже три роки безвилазно мій син на заробітках, а вона в себе вдома. І кожен раз, що син не приїде, то вона вже при надії.

Ми вже між собою жартували, що та будова замала, бо вже двоє дітей.

Але нарешті Орест вже заробив грошей аби перекрити хату і вже мали б залишитися лиш роботи всередині.

І тут вона давай колотити – чого це документи на моє прізвище.

– А на чиє мають бути?, – кажу їй я, – Ти їздила за світло та газ домовлятися? А план хто робив? Все я і ще й земельна ділянка моя. Чого тут дивуватися.

– А Орест, – питає вона.

– Орест мій син і то його хата перед богом і людьми, – кажу.

– А перед державою?, – питає вона.

– Перед державою? Ти знаєш скільки треба грошей аби це все переоформити зараз по-новій?

Вона давай Оресту все це в голову вливати, але я йому кажу:

– Дитино, ти ж знаєш, що я нікому хату не продам, ти ж мій син.

Ну а як інакше? Він мій син, побудувалися вони на моєму подвір’ї, то зрозуміло, що це його майно.

Але невістка вирішила, що я маю її приписати до хати разом з дітьми. Я й кажу синові:

– Дитино. Ти ж бачиш, що нам не вийде субсидія з такою отарою людей. Хай вона поки побуде в себе вдома, а як вже не буде таких витрат на будову, то я її припишу.

Що я не так сказала? мій син дуже тяжко заробляв по світу аби ще й на такому гроші тратити. А вона останнім часом лиш в декреті, то добре їй щось вимагати.

Скільки тих декретних? На підгузки і то не вистачить.

Вже прийшлося, що вона не хоче йти до нас жити, а у неї теж нема де жити для Ореста.

Хата недобудована, хоч бери й йди мені жити в ту хату, щоб вона, пані, жила з Орестом в моїй кімнаті.

І ви знаєте, що вона зробила? Взяла та й поїхала до міста і знімає квартиру! Наговорила Орестові, що я її не хочу в себе бачити, що не хочу приписувати, тому вона буде жити в місті.

І що думаєте? Бере мій син та й їде до неї! Знову гроші на знімання квартири, а далі вона ще собі надумала – купити квартиру в місті!

– А ця хата кому буде, – питаю я її, таку мудру.

– У нас син і донька ростуть – комусь та й буде.

Ви розумієте, яка пихата? І Орест знову поїхав на роботу на два роки, бо вона, така пані, не може потерпіти!

З моєї дитини лиш одні кістки і шкіра, а вона розпаслася без роботи, бо лиш на мозок капає всім.

Я вже йому кажу:

– Вже хай їде до матері, щоб гроші на орендовану квартиру не тратити.

А він мені каже, що вона вже сина дала в садок і тепер нікуди їхати не буде, бо в місті дітям зручніше.

І отак палець об палець вдарити не хоче. Зручностей їй захотілося та чужими руками!

– Я тобі казала, сину, що не треба було її заміж брати, то вже з самого початку було видно, як вона себе несе. А тепер ти один страждаєш!

Син мовчить. А що він має мені сказати? Бо правда – вона така.

Не добра жінка, вона отак буде чоловіком колотити і не дарма вона отак з самого початку дітьми обложилася, бо добре знала, що мій син дітей своїх не кине ніколи.

А ви каже, що тепер за жінки пішли – корона їм на голові. Я колись до свекрухи прийшла, то ми всі жили в одній хаті, то й вона зі свекром і ми з чоловіком. Навіть діти всі в тій хаті були маленькими. Тільки вже потім ми вибудували більшу і якось розділилися.

Але ніколи своїй свекрусі так голови не крутила, а все мовчки та з повагою. Та мене б моя мама добре напоумила, якби я захотіла поїхати кудись та лишити хату. Отака тепер молодь. Невдячна!

Фото Ярослава Романюка.