На зупинці, окрім мене, стояла мама з восьмирічною дівчинкою. Холодний пронизливий вітер, похмурий день, усе сіре й непривабливе. У мене в одному вусі навушник, мама дівчинки занурилася в телефон, а дитина роззирається довкола.

Раптом вона дивиться мені прямо в очі й усміхається:

– А я знаю, що таке щастя!

Це було так несподівано, що я, доросла дівчина, розгубилася.

– І що ж це?

– Щастя – це коли замерз на вулиці, прибіг додому, а там тепло, гарячий чай, і мама насмажила сирників, і ми чекаємо на тата. Коли тато приходить із роботи й каже, що я – принцеса, а мама – наша королева. Це коли турбує горло, ніс закладений, а мама мастить тебе м’ятною маззю, і стає легко дихати. Це коли в школі хлопчик, який тобі подобається, смикає тебе за косичку, але нікому іншому цього робити не дозволяє.

Дивлюся на дівчинку й сама мимоволі починаю усміхатися, долучаючись до її гри:

– А ще щастя – це коли приходиш додому, відчиняєш двері, а до тебе біжать м’які лапки твоєї кішки. І поки ти роззуваєшся, знімаєш шарф, вона треться об твої ноги, заглядає в очі й щось говорить своєю котячою мовою.

Це коли в магазині притримуєш двері для когось, а тобі усміхаються й кажуть: «Дякую».

Це коли довго-довго йшов дощ, а потім раптом виглянуло сонце. Це коли маленькі дівчатка на зупинці кажуть правильні слова, від яких дорослі люди починають усміхатися.

Раптом дівчинка обіймає мене. Її мама відривається від телефону й стривожено дивиться на нас. Під’їжджає мій автобус. Я присідаю, обіймаю дівчинку у відповідь.

– Дякую.

І поки бачу їх на зупинці, махаю рукою й усміхаюся. Щастя – це просто. Головне, щоб поруч опинилася людина, яка нагадає тобі про це в скрутні часи.