Перший під’їзд нашого будинку – це їхня територія. Літня пара, яку я ніколи, чуєте, ніколи не бачила окремо один від одного. Вони як один організм на чотирьох ногах. Вік? Та хто його знає – можливо, кожному за вісімдесят, а може й більше. Руки сплетені завжди, крок синхронний, повільний. А її маленька сумочка неодмінно в його руках. Я їх у думках окрестила Половинками.

Кожна дія – дует. Він машину готує до виїзду – вона поруч зі щіткою і ганчіркою для вікон орудує. Продукти з магазину тягне в пакунку – вона лікоть його підхоплює для балансу. Поріг під’їзду переступає – він двері притримує і пильнує, аби не зачепилася за східці. Нерозлучність у чистому вигляді.

Був у них колись пес – рудуватий спанієль, неквапливий, добродушний товстун. Мене завжди вітав, тулився мордою до колін, чекав на порцію уваги. Звали його Рікі.

Прогулянки теж були колективними – троє, як одна команда. Потім Рікі занедужав. Вони зникли з поля зору надовго. Машина їхня спочатку вкрилася осіннім бруднавим нальотом, згодом – снігом. Сусід, що теж з собакою гуляє, розповів: Рікі відійшов минулої осені. Було йому шістнадцять.

Сьогодні чекаю, коли закиплять макарони, дивлюся у вікно і бачу Половинку. Чоловіка. Самого. Іде так, ніби кожен крок вартує величезних зусиль. Під ногами слизька каша з листя і болота. Обережність у кожному русі. Тримає щось загорнуте в газету. Серце моє обірвалося і стрибнуло кудись вниз – адже їх завжди двоє! Недобрі здогадки полізли в голову: осінь, похилий вік, всяке може статися…

Дійшов до баку для сміття. Почав розгортати пакунок – неквапно, старанно, як вони звикли все робити удвох. Розкрив обгортку – хризантеми! Яскравий, пишний букет. Розправив кожну квітку, бантик теж у порядок привів. І рушив до під’їзду.

Хода раптом стала жвавішою, ніби десять років скинув.

Певно, сьогодні в Половинок день особливий. Хай буде так. І хай вони ще багато років поруч залишаються – неквапливі, обережні, але рука в руці.