Дзвінок у двері був настільки настирливий, наче хтось просто сперся на кнопку. Як на недільний ранок, то було нахабство.

Андрій перевернувся на інший бік, накрив голову ковдрою і пробурмотів щось нерозбірливе.

— Та хто це може бути… — прошепотів він крізь сон.

Поруч заворушилася Ірина.

— Може, помилилися? — тихо спитала вона, не розплющуючи очей.

Дзвінок не замовкав.

– Святі угодники. Дитину розбудять, йди подивися, кого нечистий приніс!, – заторсала чоловіка Ірина.

Андрій зітхнув, сів на ліжку, провів долонею по обличчю і, намацавши капці, пішов у коридор.

— Неділя… — буркнув собі під ніс. — Дев’ята ранку… Люди ж у вихідні сплять.

Він відчинив двері — і завмер.

— Мамо?..

На порозі стояла його мати — Галина Михайлівна, у світлому пальті, з акуратно вкладеним волоссям.

— А ти думав, хто? — з легкою усмішкою сказала вона.

Андрій кліпнув очима, ніби перевіряючи, чи не сниться йому це.

— Ти… одна?

— А з ким же мені бути? — знизала плечима мати. — Батько зранку поїхав із сусідом. А мені щось так сумно стало… Думаю, навідаюся.

Вона пройшла всередину, навіть не чекаючи запрошення, і відразу попрямувала на кухню.

— Ви що, ще спали?

— Ну… так, — Андрій зачинив двері. — У нас ніч була безсонна.

— У кого зараз сонна? — фиркнула вона. — Але це ж не привід лежати до обіду.

Ірина вийшла зі спальні позіхаючи:

— Доброго ранку, Галино Михайлівно.

— Доброго… — мати оглянула її з голови до п’ят. — А що це у вас тут…

Вона глянула вниз.

— Крихти.

Ірина автоматично подивилася на підлогу.

— Я вчора мила, — спокійно сказала вона. — Але дитина все розкидає.

— Ну так, розкидає, — перебила свекруха. — всі діти такі. Але ж це не означає, що можна жити в такому бруді?

Вона пішла далі — у ванну.

— Ой лишенько…

— Що там? — напружився Андрій.

— Та зайди подивися!

Ірина підійшла слідом. Вона побачила кошик із одягом, рушник на підлозі і дзеркало з висохлими краплями води.

— Я зараз приберу, — швидко сказала вона і нахилилася за рушником.

— Не «зараз», а треба було вчора, — похитала головою мати. — Я не розумію, як можна так.

З того моменту Галина Михайлівна наче увійшла в режим перевірки. Вона провела пальцем по підвіконню, зазирнула в холодильник, відкрила шафки.

— У вас тут порожньо.

— Я сьогодні збирався в магазин, — відповів Андрій.

— Збирався… — повторила вона з інтонацією. — А якщо б я не приїхала?

— Мамо, — він зітхнув. — Нам нормально. Нас усе влаштовує.

— Тебе, може, і влаштовує. А мене — ні.

З кімнати почувся плач маленького Марка. Ірина мовчки пішла до нього.

— От бачиш, — продовжила мати. — Дитина, а ви…

— Мамо, досить, — Андрій поставив каструлю назад у холодильник. — Ми не просили перевірки.

Вона стиснула губи.

— Я просто хотіла подивитися, як ви живете.

— Подивилася. Все.

Коли Ірина повернулася з сином на руках, на кухні стояла тиша.

– Чай? Кава?, – спитала Ірина.

Вони сіли пити каву. Лише ложки дзенькали об чашки.

— Я піду, — раптом сказала Галина Михайлівна. — Побачила вас і досить.

— Ти як додому? — спитав Андрій.

— Маршруткою.

— Я підвезу. Мені все одно їхати по продукти.

Вона кивнула.

На вулиці її чекав ще один сюрприз — з під’їзду вийшли всі троє.

— Ми разом, — коротко сказав син.

Вона не встигла нічого відповісти, як машина рушила.

— Ой, здається, ми проїхали, — весело мовив Андрій. — Ну нічого.

Через кілька хвилин вони зупинилися біля будинку батьків.

— Заїдемо? — сказав він, ніби між іншим.

— Зараз? — розгубилася мати.

— А чому ні? Ми голодні, а в тебе завжди є чим перекусити, так, Іринко?

– Так, ви завжди вмієте з нічого зробити щось.

Свекруха довго копирсалася в сумці, все не могла знайти ключі, а вони дивилися на неї і чекали.

— Проходьте, – буркнула вона.

– Мамо, а що це за гора взуття біля проходу?, – почав син.

Галина Михайлівна стояла, не знаючи, що сказати.

— А це що? — раптом почувся голос Андрія з кімнати. — Речі лежать. Штори не попрасовані.

— Я вчора прала…

— Але ж рано встала.

Вона сіла на стілець.

— Я зрозуміла, — тихо сказала вона. — Більше не буду.

Ірина підійшла, поклала руку їй на плече.

— Усе добре. У всіх бувають погані дні.

– Але не треба їх приносити іншим, мамо, – сказав син, – Що там у тебе є поїсти. бо ми голодні.

– Хіба, картоплі посмажу, – розвела руками та.

– Чудово, – сказав Андрій, – А ті огірочки ще є, що ти їх солиш?

– Є, – радісно сплеснула руками мати і кинулася по картоплю і огірки.

Андрій бавився з сином. Ірина помагала чистити картоплю та різати на смужки.

За годину кухня була наповнена запахом картоплі з цибулькою. Вони сиділи разом і уплітали та прицмокували.

Раптом двері відчинилися, прийшов батько з рибалки

– Оце неділя. Оце сюрприз! Де мій любий онук?

І всі засміялися. В родині буває всяке, головне, вміти пробачати і вміти розуміти, коли не правий. Чи не так?