Галина акуратно спускалася сходами міцно притискаючи до себе немовля. Вийшовши з під’їзду, вона побачила, як її пуховик і шапка летять з вікна.

— “І щоб ми тебе більше тут не бачили!” – вигукнула свекруха.

Галя зупинилася і відчайдушно глянула на місце, куди впали її речі і подумала:

— “Яка велика калюжа. Як швидко тоне шапочка і пуховик. Пуховик!”.

Дівчина зручніше перехопила доньку і просто в кросівках ступила в холодну воду. Забравши з кишень куртки паспорт та гаманець, вона пішла далі. Мокрі та брудні речі так і залишилися лежати у калюжі.

— “Доню, невже вони тебе вигнали” – спитала Наталя Іванівна, мама Галини.

Дівчина мовчки кивнула. Галі дуже не хотілося розмовляти, але вона розуміла, що це потрібно зробити.

— “Якщо прийшла з дитиною до батьків, без одягу та грошей, то й на запитання треба відповідати” – думала Галина.

— “Давай я з ним поговорю. Як можна вигнати дружину з дочкою надвір?” – запропонував Дмитро Петрович, батько дівчини.

Галя поставила чашку з чаєм на стіл і відповіла:

— “Тату, не потрібно до них ходити. Ти їм все одно нічого не доведеш. Ліза не схожа ні на мене, ні на нього, волосся у неї руде. Ілля чітко для себе вирішив, що я її на боці нагуляла. Та й свекруха його про це весь час переконує, адже я їй із самого початку не подобалася.

— “Я дивлюсь і речі твої всі там залишилися” – сказала Наталя Іванівна.

— “Все своє я забрала. Куртку та шапку свекруха у вікно викинула, я підбирати не хотіла, це подарунки Іллі, нехай він їх і підбирає. Може подарувати їх своїй мамі чи новій дружині” – відповіла дівчина.

— “Давно ми знайомі з Зінаїдою.  До того, як ви побралися вона мріяла Іллю з Вікою, дочкою своєї подруги, звести”, – сказала Наталя Іванівна.

— “Ну от нехай їй пуховик із шапкою подарує!” – відповіла Галина.

Дівчина ще довго щось говорила, намагалася сміятися, але в душі стояла нестерпна гіркота.

Увечері Галя з батьками сіла дивитися фільм, але спогади не давали їй зосередитися. Вона не наважилась розповісти батькам про той день, коли вона принесла Лізу з пологового будинку. Дівчина не хотіла їх засмучувати.

Зінаїда Петрівна, глянувши на онучку, одразу почала голосити:

— “Синку, ти подивися на дівчинку! У неї руде волосся. Явно Галька десь її нагуляла, а тепер на тебе повісити хоче!”

На той час Галині здавалося, що все це відбувається не з нею. І ці звинувачення, якими кидалася свекруха, вона чує уві сні, а не наяву. Але, на жаль, то був не сон.

Дівчина безпорадно дивилася на чоловіка. Але той мовчки одягнувся і пішов з дому. Ілля був відсутній два дні, а коли повернувся, сказав:

— “У тебе є дві години, щоб забрати свої речі та піти з мого будинку!”.

Галя в тиші збирала речі, але тут увійшла свекруха, яку просто розпирало від радості. Літня жінка широко посміхалася і періодично цитувала різні приказки. Наприклад, що все таємне рано чи пізно стане явним.

Та й батьки Галини не все розповіли дочці. Вони приховали про те, що сусіди нескінченно перемивали кісточки їхній дівчинці і кожен будував свої припущення від кого нагуляла дитину Галя.

Причому люди не соромилися і прямо запитували у Наталії Іванівни, з ким гуляла її дочка. Були й ті, хто звинувачував їх у неправильному вихованні Галі.

А одного дня Дмитро Петрович побачив, що хтось вимазав грязюкою їхні ворота. Чоловік відтер ворота і не став нічого говорити не лише дочці, а й дружині.

Після фільму Галя взяла Лізу на руки та пішла до своєї кімнати. Поклавши дитину, вона сіла на ліжко і озирнулася.

— “А тут майже нічого не змінилося. Ось плед, який мама пошила своїми руками, а ось ведмедик, якого подарував тато” – подумала Галина.

Дівчина заплющила очі і їй стало здаватися, що нічого не сталося. Що вона не виїжджала з батьківського дому, не було і в її житті Іллі та Зінаїди Петрівни. Просто тепер вона має улюблену доньку і вона вдома.

У цей момент з вулиці долинули голоси.

— “Ти уявляєш, Галька нагуляла десь дитинку, а Ілля її вигнав з дому. Люди кажуть речі її з вікна викинули. Вона тепер до батьків притупала, тепер їх ганьбить”, – сказала баба Катя.

— “І кого тільки обдурити хотіла. Дівча то руде народилася. Жодного сорому у Гальки! Недаремно Зінка була проти цього весілля. Ось одружився б з Вікою і горя не знав” – підтакувала їй продавщиця Антоніна.

Галя з силою зачинила кватирку. У їхньому містечку плітки поширювалися з шаленою швидкістю. Дівчина накрилася ковдрою та беззвучно розридалася.

— Ілля, а ти чого не спиш? – Запитала Зінаїда Петрівна, входячи в кімнату.

— ” Снитися мені всяке” – похмуро відповів Ілля.

— “Та вже, таку зраду пережити! Бідний мій хлопчик. Все мине. А щоб тебе розрадити я покличу гостей і Вікусю запрошу, вона дуже за тебе переживає” – сказала Зінаїда Петрівна.

— “Не потрібно нікого запрошувати, тим більше Віку. Я завжди любив лише Галю”, – відповів Ілля.

— “Але вона з тобою так вчинила”, – нагадала мати.

— “Мамо я все пам’ятаю. Мені потрібно побути одному, тому йди завтра до себе додому” – відповів хлопець.

— “Ну як же ти один будеш?” – засмучено промовила Зінаїда Петрівна.

— “Зі мною все буде добре! Лягай спати” – сказав Ілля.

Коли мама пішла хлопець видихнув, з цього моменту можна не вдавати сильного, а побути самим собою. На очах чоловіка з’явилися сльози і він поринув у спогади, коли вперше побачив Галю. Їй тоді було лише три роки. Потім вони сиділи за однією партою, а на випускному Ілля освідчився Галі у коханні і потім вони одружилися.

Настав ранок, Зінаїда Петрівна увійшовши на кухню, вигукнула:

— “Так і не ліг! Досить уже думати про цю дівку, не варта вона того!”

— “Досить!” – різко сказав Ілля.

Через декілька хвилин йому стало соромно і він продовжив:

— “Пробач, що нагрубив. Я вирішив з’їздити до діда Семена”

— “Навіщо тобі туди їхати?” – обурено спитала мати.

— “Відволічусь і діду допоможу” – відповів син.

За чотири години Ілля був на місці.

— “Розповідай, що сталося” – запитав дід Семен, який все зрозумів по вигляду онука.

Ілля знав, що дід завжди допоможе порадою. Обійнявши старого хлопець, усе йому розповів.

— “Руда кажеш?” – сміючись, спитав Семен Олександрович.

— “Не розумію що смішного я тобі розповів” – з образою сказав Ілля.

— “Ходімо я тобі дещо покажу” – з цими словами дід пішов у кімнату.

Літній чоловік дав у руки онука старий фотоальбом і сказав:

— “Дивися уважно. Це мої батьки, їх не стало ще до твого народження. Хоч фото і чорно-біле, але ти уважно поглянь на волосся моєї мами. Повір воно руде”.

Ілля вбіг у свою квартиру і з порога запитав у матері:

— “Ти знала, що моя прабабуся була рудою?”

Зінаїда Петрівна прикусила губу і знехотя відповіла:

— “Знала, але це тут не до чого! Говорила тобі одружуйся з Вікою, а ти не послухав!”

Ілля глянув на матір і мовчки вийшов із квартири. Йому треба було довго просити у Галі вибачення.

Згодом дівчина його вибачила, а через два роки на світ з’явилося руде маля, якого назвали на честь діда, Семеном.