Вітер Ганна не любила. Особливо ночами, коли, стиснувшись у грудочку на ліжку, чути, ніби хтось дме у величезну трубу, витягуючи дивовижні звуки. То віконниця стукне, то хвіртка, то ще звідкись долине звук незрозумілий, що злякає її так, що хочеться заткнути вуха і не чути цього розхитаного танцю потужного вітру.

Вона підводила голову і прислухалася, чи спить Олексійко – десятирічний синочок, чи не злякав його вітер. Але хлопчик мирно сопів, і ніякий вітер його не діймав.

Це село, де жила Ганна, було доступне усім вітрам. Але щойно вітер стихав, відновлювалася ясна погода і видавалися такі дні, від яких душа раділа і співала.

«Хоч би трохи заспокоївся, та заснути б швидше – думала Ганна, – добре, що сусіди з обох боків є».

Два будинки майже впритул стоять до Ганниного, живуть там пенсіонери, але стосунки із сусідами чудові.

Вона натягла ковдру майже до самого носа, прикривши вуха, щоб завивання вітру відчувалося не так сильно. І вже почала провалюватися в дрімоту, але раптом почула, як хтось стукає. Вона застигла, боячись поворухнутися, ніяк не могла зрозуміти чи це вітер, чи хтось, і справді, стукає до неї в таку пізню годину.

“Тільки мамусі не вистачає” – подумала вона і згадала, що мами давно вже немає. Батько може і живий ще, але не бачила його вже чверть століття, як пішов від них.

Стук став ще сильнішим. Обережно виринула з-під ковдри, боячись, що від стуку прокинеться Олексійко.

Накинула легкий халатик, пройшла до дверей і ввімкнула світло. Вже в сінях почула, що це не вітер точно, а хтось наполегливо стукає до неї.

– Хто там? – тихо спитала вона.

– Анютко, відкрий! Це я. – пролунав приглушений чоловічий голос.

– Хто “я”? – так само тихо відповіла вона, відчуваючи, що серце шалено колотить.

– Чоловіка свого не впізнала чи що?

Ані стало погано від цих слів, – нарешті вона впізнала голос Віктора, її колишнього чоловіка, якого не бачила п’ять років. Не те, що не бачила, навіть не чула нічого про нього всі ці роки.

Життя з ним далеке від ідеального: ніколи не знаєш, що від нього чекати. Владний, він міг на будь-яке слово дати таку відповідь, що мало не буде. Аня тоді плакала і переживала, що так помилилась. А до двадцяти семи років заміж не виходила, сподівалася, що якщо вийде, то на все життя. Все чогось боялася, вагалася. І тільки Віктор здався їй серйозним та надійним.

Ганна простягла до клямки тремтячу руку, – відкривати зовсім не хотілося, але, знаючи вдачу Віктора, вирішила все ж таки відкрити.

– Чого так довго? – Запитав він не привітавшись.

– То спимо вже.

Віктор увійшов, діловито скинув кашкет, зняв куртку, ніби й не йшов від Ані, не розлучався з нею.

– Привіт! Як живеш? – Запитав він ошелешену жінку.

Ганна прикрила двері до спальні, де спав Олексійко, і в якій було і її ліжко, накинула велику квітчасту хустку, що залишилася від матері, і підійшла до грубки, ніби та могла її захистити.

– Привіт, Вітю. Так і живемо. Працюю, Олексій вчиться.

– Мене згадувала?

– Олексій згадував.

– Ось бачиш, хлопцеві батько потрібен. Подивитися на нього можна?

– Таа спить він, будь тихіше, будь ласка.

– Гаразд, завтра подивлюся, переночувати пустиш?

– А чого ти так пізно? На чому приїхав?

– На машині. Ти, мабуть, і не чула, як під’їхав?

– Не чула, вітер сильний.

– Заміж не вийшла?

– Вийшла б, то хіба пустила б тебе?!

– І до сина не пустила б?

Ганна мовчала.

– Бач, яка смілива стала!

– А чого мені боятися? – Ганна зіщулилася наче від холоду. – Сам же пішов, до цієї, як її, до Олеськи, здається.

Віктор раптом потягнувся до неї, хотів доторкнутися, – Ганна вивернулася. – А може, я до тебе повернувся? Будинок у нас спільний.

– Вітю, не треба ворушити старе, сам знаєш, при поділі дім мені і синові залишився, відкупилася я від тебе тоді, сам пам’ятаєш.

– Ага, он як, відкупилася вона… а я може передумав.

– Як це “передумав”? Домовленість була. І у суді дійшли згоди.

Він посміхнувся. – Пішов я від Олеськи, давно пішов, давай спробуємо спочатку почати. Я чув, що ти далі живеш сама.

Ганна глянула на Віктора:

– Як це спочатку? Ми ж розлучилися…

– Чи в тебе хтось є? – Віктор примружився, рука стиснулася.

– Ні. Але раптом був би хто, а ти ось так несподівано з’явився.

– Гаразд, – різко сказав він, переночую і піду, куди я тепер на ніч подінуся.. Але якщо дізнаюсь, що з кимось водишся, життя не дам.

Ганна мовчки пішла стелити Вікторові на дивані в залі. Вона хотіла нагадати про дільничного, але злякалася. «водитися» вона не водилася, але нещодавня зустріч із Миколою перевернула в ній усі її почуття, змусила знову мріяти про заміжжя. А колишній чоловік, що з’явився зараз на її порозі, наче стиснув усі мрії до розміру пшеничного зернятка. Полохлива від природи Ганна ще більше злякалася появи Віктора.

Коли погасила світло і лягла, прислухалася до вітру і подумала: «Так вітер приніс його», — і зрозуміла, що тепер уже не засне до ранку.

Не чекаючи, коли продзвенить будильник, встала і тихо пройшла на кухню. Намагаючись не гриміти, почала розтоплювати піч.

– Могла б і мене попросити, – почула за спиною голос колишнього чоловіка і здригнулася, – думаєш, грубку розучився топити?

– Та годі тобі, сама я впораюся.

Віктор сів на стілець і почав роздивлятися Аню. – Я дивлюся, ти погарнішала чи що. Слухай, Анюто, я життям битий, змінився за п’ять років. Давай зійдемося, псин у нас як-не-як.

Олексійко тим часом прокинувся і пішов до умивальника. – Сину, а ти що? Татка не впізнаєш?

Хлопчик зупинився і почав розглядати Віктора.

– Так, синку, це твій тато, приїхав провідати нас, – сказала Ганна, – підійди, привітайся.

– Ну, ходи, хоч подивлюся на тебе, – він схопив розгубленого хлопчика в обійми – Знаєш, що у мене в машині є? Велик для тебе!

– У мене вже є велосипед, – відповів хлопчик, мама купила.

– Ну, от бачиш, купила! Значить недаремно плачу їй гроші. – Останні слова були адресовані Ганні. – Гаразд, йди, вмивайся.

Він знову повернувся до Ганни. – Ну, то я дуже серйозно пропоную зійтися. Від роботи не втікаю, пити більше не буду, на сторону дивитися не буду… обіцяю, що буду вірний лише тобі.

– Вітю, ну як так? Ти тільки вчора приїхав, навіть не попередивши, а сьогодні сватаєшся. Не готова я тобі дати відповідь.

– Ну, тоді думай, а я поки що до тітки піду, у неї зупинюся, бачу, що ти не рада мені поки що. Може таки хтось у тебе є?

– Вікторе, ти й справді краще йди до тітки, так краще буде. Ось зараз поснідаємо і йди.

– Гаразд, на рахунок “когось” я погарячкував і вчора дарма грозився тобі, не заважатиму я, якщо з ким зійдешся. Але краще за рідного батька нікого у Олексійка не буде. Подумай добре. І уяви, як гарно житимемо. Все зайве з голови вийшло, я тепер по-справжньому з сім’єю хочу жити, не те, що з цією Олеською.

Віктор подивився так пронизливо на Ганну, що вона навіть зніяковіла, – їй здалося, що й справді перед нею інша людина: спокійна, розважлива.

– Ну, добре, дай мені час, я подумаю, – сказала вона аби не злити Віктора. Хоча у душі знала, що жити з ним не хоче.

– Тітко Віро, що робити? – З порога запитала Ганна свою сусідку. – Віктор приїхав!

Віра Ігорівна вже років десять була на пенсії і жила сама. Вона сіла за стіл, запропонувавши стілець і Ганні, підперла рукою підборіддя, тривожено подивилася на Аню.

– Коли приїхав?

– Вночі. Попросився переночувати, ну звісно йому окремо постелила йому. А сьогодні вранці сватається. Каже, з нами хоче жити, каже, що став іншим. А я не хочу! І боюся його…

Віра Ігорівна зітхнула. – Пам’ятаю, більше тридцяти років тому чоловік мій покійний ось так пішов від мене, рік не бачились. Потім повернувся та назад попросився. Прийняла його! І анітрохи не пошкодувала, бо Чоловік він був добрий. І коли він пішов, було про кого шкодувати. А те що гуляв, то покаявся мені потім. І жили ми всі роки дуже добре, – Віра махнула рукою і розплакалася, – та ти й сама знаєш, як у нас добре було. А ось про Віктора скажу, як відчуваю: не той це чоловік, про якого шкодувати треба.

– От і я так думаю, – погодилася Аня, – тільки боюсь сильно. Він же вміє в душу влізти, але я знаю, що гладко стеле, та жорстко спати. Відмовити йому хочу безповоротно, але страх дихнути заважає.

– Слухай, Аню, завжди тебе знаю такою полохливою. Що б не чекало, а ти вже заздалегідь трясешся. Він же тобі нічого не зробив і не зробить, бо ви розлучені.

– Ви ж пам’ятаєте, яким він був?

– Пам’ятаю. Клич на допомогу, сама прийду і сусідів підніму. – Віра Ігорівна ледь постукала долонею по столу: – У тебе зараз такий момент – або слабину показати або відмовити раз і назавжди. Тож сама вирішуй. Чи може він тобі досі подобається?

– Ой, ні! Що ви! Ганна підскочила з місця. Дякую, піду я.

Ганна точно знала, хто їй подобається, і сьогодні він має приїхати, привезти продукти до місцевого супермаркету, – так називали селяни свій магазин, який насправді був невеликим магазинчиком

Аня згадала, як всю ніч завивав вітер, як вона крутилася з боку на бік, потім злякалася Віктора. Безсонна ніч плутала думки, але одне вона точно знала: не хоче жити з Віктором, закрався сумнів у правдоподібності його слів. За ці п’ять років хоч і важко було одній, а все ж таки спокійніше без Віктора.

Ближче до обіду Ганна підкрутила волосся, дістала нову куртку, одяглася та пішла до магазину.

– Ти чого так рано? – гукнула її Віра Ігорівна. – Ще ж не приїжджала машина.

– А нічого, я там зачекаю.

Вона довго розглядала вітрини, читаючи, що написано на упаковках, нарешті набрала повну сумку і вийшла надвір, коли почула гул мотора.

Микола був ровесником Ганни. Колись давно, ще будучи юнаком, навіть запрошував її на повільний танець, тоді й познайомилися, хоч і раніше чули один про одного, у сільській місцевості майже все про всіх відомо.

Але як це буває в молоді роки, не встигнувши усвідомити, що подобаються один одному, волею долі розлучаються.

І ось кілька місяців тому побачила Миколу тут у селі. Взагалі він в місті живе, але сюди приїздить по роботі. Аня спочатку соромилася, ухилялася від його запитань і залицянь, згадуючи, як не солодко їй жилося з Віктором. І ця її полохливість гальмувала стосунки, що лише зароджувалися. Але цього разу, поставивши торбинку на лавку, сама підійшла до кабіни.

– Як добре, що ми сьогодні зустрілися, я вже хотів заїхати до тебе, хоч ти й просила не заїжджати, – з ходу сказав він, вийшовши з кабіни. – Стривай, зараз розвантажуся і поговоримо.

– Поговоримо, – з усмішкою сказала вона, – я тебе тут зачекаю.

– Якась ти не така сьогодні, – зауважив він, – настрій інший. Але мені, між іншим, подобається твій настрій!

Вони їхали додому разом. І вона знала, що не цього разу, але в інший обов’язково запросить його на чай. А спочатку підготує Олексійка, все пояснить, щоб не тривожити сина.

– Ну, що вирішила? – Віктор з’явився у неї за тиждень. – Ось він я, чоловік у розквіті сил, рідний батько Олексію, тобі не чужий, все ж таки п’ять років прожили. То як? згодна?

Ганна склала кухонний рушник, витерла зі столу. – Ні, Вітю, не згодна я. В нас уже з тобою все було. І більше нічого не буде. – Вона випросталась і подивилася йому в очі так, як не дивилася ніколи: з твердою впевненістю у своєму рішенні. І Віктор зрозумів, що цей погляд для нього чужий, що робити йому тут нічого.

– Це означає “ні”? Здивувала ти мене. І куди тільки лякливість поділася? Ну гаразд, живи, як знаєш, тільки потім лікті не кусай.

– І ще Вітю, – Ганна знову звернулася до нього, – хочу тебе попросити: не приїжджай до мене вночі. А якщо з сином хочеш побачитися, то тільки вдень і зателефонуй заздалегідь. – Вона знову глянула на нього так само впевнено, не відводячи погляду. – І не забувай: я нічого тобі не винна.

І тільки-но Віктор вийшов, завів свою машину і поїхав, вона вільно зітхнула, намагаючись заспокоїти себе. Дивно, але страху вона не відчувала, може, тому що набридло боятися. Вона відчула радість від того, що знайшла сили відмовити, що не злякалася його погляду, грубого голосу і дала зрозуміти, що йому в її житті не місце.

Минуло два тижні. Віктор поїхав на другий день після відмови, більше не нагадуючи про себе. Ганна метушилася на кухні, схвильовано поглядаючи на годинник: незабаром приїде Микола. І від цього відчуття їй було легко, бо починалося її нове життя. Без страху.

Знову здійнявся вітер, але Аня лише посміхнулася: коли ти щасливий, яка різниця, що там за погода.